Червоний намет

На днях зустрілася з батьком. Ми бачимося не дуже часто — десь раз на два місяці: на дні народження або ще на якісь родинні свята. Але іноді бувають моменти, коли просто хочеться зустрітися і поговорити про ніщо, бо маємо багато спільного. Наприклад, непереборну любов до музичних інструментів і грі на нервах всіх оточуючих за їх допомогою. Так-так, під час цієї нашої зустрічі батько вихвалявся, що нарешті навчився грати на варгані, який я подарувала йому десь півроку тому. А я розповіла, що хочу як-небудь придбати собі цимбали, а ще поскаржилася, що вже декілька місяців не можу знайти цікавого фільму для перегляду.

— То візьми у мене що-небудь, — запропонував батько.

Фільмотека у нього величезна — я попросила, щоб він підібрав мені диски на свій розсуд. Мені було цікаво дізнатися, які кінострічки на його думку мають мені сподобатися стопроцентово.

Ними виявилися Нічний Експрес, Республіка ШКІД та Червоний Намет, який я переглянула вчора і про який зараз хочу написати.

Червоний Намет — радянсько-італійська стрічка 1969 року про невдалий політ дирижаблем на Північний Полюс. Двосерійний фільм-катастрофа з неперевершеним музичним рядом, глибоким філософським підгрунтям і захопливими північними краєвидами. Під час перегляду розумієш — це правда. Саме так воно і було. Сучасні американські блокбастери і поряд не стояли.

Я не буду розповідати сюжет фільму, згадаю лише деякі факти, що можуть бути невідомими тим, кому пощастило переглянути його раніше 🙂

Взагалі незрозуміло, як подібне кіно з’явилося в ті часи. І якщо Клаудію Кардиналле при радянській владі знали і любили, то яким чином вдалося запросити на зйомки невідомого пересічному радянському громадянину Шона Коннері («ворога» соціалізму Джеймса Бонда)?  До речі, за радянських часів це був перший фільм, що фінансувався західним продюсером і в якому в такій кількості були задіяні першокласні західні актори.

Велику кількість сцен знімали в екстремальних умовах Арктики — на території Землі Франца-Іосіфа.  Уявіть собі: дубль за дублем по плечі падати в ополонку, ходити по льоду — серед справжніх прозоро-блакитних торосів — босоніж, в одній спідній білизні. Вже тільки про самі зйомки можна було б знімати окремий фільм.

Бюджет картини складав 10 мільонів доларів — величезна для тих часів сума, але зважаючи на умови зйомок, цілком виправдана. Саме щедрому фінансуванню слід завдячувати неперевершеним краєвидам Арктики, якими завершується кінострічка. Заради всього декількох останніх секунд, на яких показано народження нового айсберга (рідкісні кадри) продюсер заснував окрему експедицію — поблизу тих місць, де вся ця історія відбувалась насправді.

Так-так, стрічку засновано на реальних подіях 1928 року і лише декілька моментів додано сценаристом — кохання Мальгрема та Валерії; обставини загибелі Амундсена (за сюжетом він знайшов місце падіння оболонки дирижабля і зазнав аварію при посадці біля неї; насправді ж доля групи Алессандріні, яку віднесло на дирижаблевій оболонці та обставини загибелі Амундсена й досі залишаються таємницею). Крім того, під час прем’єри ще були живі декілька учасників експедиції, а капітан експедиції Нобіле навіть відвідав прем’єру стрічки.

До речі, цікава особливість фільму — для заходу та СРСР версії картини були різні. Наша, рідна — довша на півгодини і має набагато кращий музичний ряд, тож дивитися потрібно її і тільки її (краще в нещодавно відреставрованій версії) 🙂

І ще факт наостанок — реальні події були набагато трагічнішими. Більше померлих, тяжкіші травми у капітана Нобіле і членів його команди; розстріл командира рятувальної команди льодоколу «Красін» Самойловича за шпіонаж та антирадянську діяльність (факт, який ні за яких умов не міг з’явитися у Червоному Наметі)…

Если бы висели шторы

 

Утро пахнет горьким кофе,
Апельсином и корицей.
На тарелке стынут гренки,
В гости дождь ко мне стучится.

Если бы висели шторы,
Утро я б могла в них спрятать
И под птичьи разговоры
На кровати день прошляпить.

Если бы висели шторы,
В сонном комнат полумраке
Сны вели бы разговоры.
Канарейка в желтом фраке
Колыбельные бы пела
Кошке, рыбкам и собаке
Если бы висели шторы.

Но окно мое открыто,
Пустота — удел карниза.
Даже тюль воздушным ситом
Не свисает с верха к низу.

Ведь горячий запах кофе
Как и вкусность карамели
Тем нужнее и свежее,
Чем звончее звук капели,
Чем шептанье ив слышнее,
Чем звезды лучи ярчее.

Ну а если будут шторы,
Заглянут на кофе в гости
Лишь цветные их узоры
Даже не простившись после,
Даже не ответив перед
На «привет». Да кто поверит,
Что ответить могут шторы
Даже будь на них узоры?

***

 

Дышу теплом земли
Под пряною листвою.
Как слаженно растут
Коренья подо мною!
И мой спокойный пульс
Отсчитывает время
Когда я научусь
Течь мертвою водою
И омывать траву
И слушать разговоры
Былинок и цветов
А после — быть живою

Насытив дух лесной,
Коры дубовой поры
Своей водой-собой.
И так густа она,
И так черна,
И пахнет свежей сталью.
И сукровицей жизни
Сквозь нити полотна
Отрезком времени
Бежит до тризны.

А у нас в квартирі газ…

Добре, коли в тебе є справжні друзі. Коли ти знаєш, що в будь-який момент можеш напроситися до них переночувати. Неділя для мене закінчилася досить несподівано — прийшовши увечері додому, я побачила дивну картину: всі мешканці з мого будинку стояли на вулиці, ніби проводили якийсь локальний мітинг. Через декілька кроків ніс почав розуміти в чому справа — все навкруги смерділо газом. Звісно, першою в голові майнула думка: «Коти!», але знайшовши у натовпі брата і його дівчину, я заспокоїлася — коти сиділи в комфорті і повній безпеці всередині братової автівки.

На газову службу ми чекали не менше ніж півгодини. Якщо врахувати, що на номер 104 встигла подзвонити не одна людина а щонайменше п’ятеро, а також згадати про те, що знаходяться газовики на сусідній вулиці, зрозуміти таку «равликову» швидкість просто неможливо.

Потім ще півгодини газовики шукали по трубах місце, «де протікає», щоб врешті-решт заявити що нічого вони нам не налагодять. Бо то хтось з сусідів поставив собі газовий балон і не закрутив. Або просто із нього злив решту. Тож газова служба до таких справ не має жодного відношення. Тому просто чекайте люди поки все не повивітрюється, а потім і додому можна. Десь на цьому етапі я задзвонила до подружок і поїхала до них ночувати. Потім дізналася, що сусіди  гуляли попід будинком близько до одинадцятої вечора,

Думаю, саме в таких випадках люди можуть відчути чи не повну безпорадність. Повна безпорадність — то коли повінь і затоплює півміста, або стається великий землетрус.