Суцільна японізація

Рік за роком, повільно але послідовно японська культура просочувалася в моє життя. Ще в шкільні роки я захопилася орігамі та ікебанами. Потім як і багато інших дітей, підсіла на Трансформерів/Покемонів, а от Сейлормуни і ще декілька «дівчачих» серіалів що транслювалися на ТБ в ті часи, мене не зацікавили. Далі з’явилися суші та складна наука їсти паличками, пристрасть до мінімалізму в дизайні власної кімнати. Я вже не кажу про те, що спати та їсти на підлозі – то мабуть прописано на якому генетичному рівні в моїй крові. Додам ще любов до якісного аніме і манги, а тепер і пейперкрафтинг разом з амігурумі… і кого ж тоді побачу? Навіжену схибнуту японізовану фанку.

Але ні, з фанкою якось не складається. Бо не стала я анімешником, ані ще кимось, хто мріє пов’язати своє життя з Японією. Мало того – думка пожити в країні Сходу Сонця в мене викликає тільки жах і слова «ні за що в світі!» Я про це думала вчора, сидячи ввечері при свічках біля комп’ютера та переглядаючи якесь аніме – більше робити було все одне нічого, бо електрична лампочка вибухнула, а замінювати її було надто темно. І щось корисне робити теж було надто темно 🙂 Тож сиділа та думала про далекі світи. І вирішила, що краще буду любити Японію здалечка. Чому так – спробую пояснити в цій та ще декількох присвячених Японії замітках 🙂

Почну мабуть, з дуже мудрого вислову: «Не все те золото, що блискотить», або: «Не все таке, яким здається на перший погляд»

Що ми з вами бачимо в середньостатичному японському аніме?

А) Багато сексу;

Б) Насильства;

В) Тісне переплетіння міфологічної казковості з буденним життям.

Враховуючи ці три пункти можна прийти до висновку, що середній японець – то сексуальний маніяк з якимись надздібностями та розхитаною психікою. А в японських школах взагалі бозна що коїться – дівчатка своїми куценькими короткими спідничками збуджують бідних занадто збудливих вчителів та грішать наліво і направо.

Скажу чесно: перегляд деяких аніме без знання фактів може відвернути цікавість до Японії надовго, якщо не назавжди.

По-перше, ніякі японці не маніяки насправді. За статистикою японці то нація, що найменше займається сексом. Тобто, для одруженого японця секс раз на півроку то нормально. Така ситуація склалася завдяки (знову ж таки за статистикою) повального японського трудоголізму. На роботі вони себе так виснажують, що на різноманітні радості життя сил вже не вистачає. А що наболіло, про те і фильми знімаємо.

По-друге ми звикли що якщо мультики – то це дітям.  Аніме ж то зовсім інше, більшою мірою його роблять для дорослих. А насильства та сексу і в наших звичайних фільмах вистачає. Історично склалося, що художніх фільмів японці майже не знімають – у них і порно чи жорстка еротика то скоріше буде аніме, аніж фільм з живими акторами. Є пречудові аніме-стрічки, від яких діти (як і батьки) будуть в захопленні; а є такі, що не кожному дорослому варто дивитися. І якщо у ваші руки потрапить стрічка з семикласницею що ґвалтує свого вчителя, це зовсім не значить, що для японської школи таке в порядку речей. Це скоріше з області фантастики (або з області порно).

То як вийшло, що в нас подібні стрічки можуть бути забороненими, а в Японії ні? Чи це свідчить про сексуальну розбещенність нації? Я вважаю, що ні. І для цього є поважна причина – японське порно такого типу мальоване. В ньому нема справжніх дівчат-підлітків яких насилують дорослі; присутні тільки уява художника та сценариста. Дівчата-підлітки ніколи не тільки не візьмуть участь в подібній зйомці — вони не побачать цього аніме. Як і наші діти не бачать подібних стрічок, якщо батьки їх надійно приховують.

Тобто, просто слід пам’ятати, що аніме то не мультфільми, а повноцінні кінострічки. І перед тим як брати яке-небудь собі до перегляду дізнайтеся, до якого жанру це аніме належить. Про жанри та причини поширення в Японії анімаційних фільмів замість звичайних я розповім в наступній замітці з цього циклу 🙂

Над чим сміються науковці

***
Два профессора, специалисты в области ядерной физики, сидят в ресторане и
беседуют. Мимо их стола проходит красивая женщина с хорошей фигурой. Оба
ученых разом замолкают и смотрят на нее. Наконец один из них восклицает:
— Надо же, как интересно сгруппировались атомы!
***
Запустили коллайдер и наступил всемирный кризис. Хорошо хоть на половине
запуска сломался, а то точно бы конец света настал бы!
***
Первыми большой адронный коллайдер запустили динозавры.
***
Большой адронный коллайдер отключили на два месяца.
Чёрная дыра всё-таки засосала техперсонал и отсосала всё электричество.
***
Вы думаете, Ломоносов родился таким умным?
Это он, пока до Москвы за обозом шёл, наслушался по дороге.
***
— Я сегодня защитил докторскую!
— ??!!
— Хулиганы хотели отнять пакет с колбасой, но я отбился!
***
Девушка — парню:
— Уважаемый, Вы превысили предельные границы пространственного континуума.
— Чего?!
— Руки убери, быстро!
***
С раскрытым ртом слушает свою жену кандидат наук Иван Петрович, чтобы
давление на барабанные перепонки снаружи и изнутри было одинаковым.
***
Археологи обнаружили скелет мамонта на глубине 20 метров. Это ещё раз
доказывает, что мамонты жили в норах.

К директору НИИ подходит заведующий химической лабораторией:
— Шеф! Нам удалось синтезировать новый, совершенно уникальный состав. Вот
только мы не можем решить, что это будет: моющее средство или новое детское
питание.
***
В раю Архимед, Паскаль и Ньютон играют в прятки. Архимед водит и начинает
считать. Паскаль убегает за горизонт, а Ньютон оглядывается, берёт палку,
рисует вокруг себя квадрат со стороной 1 метр и становится внутрь квадрата.
Архимед заканчивает считать, открывает глаза и видит Ньютона:
Я вижу Ньютона!
Э, нет! Ньютон на метр квадратный это Паскаль!!
***
Генетики пришли к выводу, что совесть у человека находилась в хвосте.
***
В Международной Палате Мер и Весов появились эталоны справедливости, правды
и счастья. К сожалению, увидеть их пока нельзя, поскольку нет ещё таких
микроскопов.
***
Институт незаконченных исследований доказал, что трое из десяти…

***
— Это Вася. Он изучает эритроциты.
— Да, я изучаю эритроциты, мой отец изучал эритроциты, мой дед
изучал эритроциты.
Понимаете, эритроциты — это у нас в крови.
***
Один профессор говорит другому:
— Я считаю, что мнения дураков совпадают.
— Я тоже так считаю.
***
Учёные утверждают, цитирую:
«К 2050 году нас будет 10 млрд». Фигня какая-то… нафиг нам 10 млрд.
учёных?
***
— Что-то тебя давно не видно! Ты где пропадаешь?
— Докторскую делаю!
— Диссертацию?
— Колбасу!
***
Выдержка из «Книги бесполезных фактов», изданной в Германии:
— Невозможно достать языком собственный локоть
— Человек не в состоянии сломать себе ребро, прижимая колени к груди
— Свинья не в состоянии смотреть в небо
— 25% процентов населения никогда не звонила по телефону
— Таракан без головы живет 6 часов
— Кряканье утки не имеет эха
— В среднем за жизнь человек случайно съедает 70 насекомых
— Отпечатки языка также индивидуальны, как и отпечатки пальцев
— 75% процентов прочитавших эти факты пытаются достать языком собственный
локоть.

 

Хочу купити підземний перехід

Прочитала сьогодні, що міський транспорт знову буде дорожчати. В першу чергу маршрутівки. Але це зрозуміло — наразі різниця в ціні між маршрутівкою і громадським транспортом невелика, а якщо брати до уваги короткі маршрути, то й взагалі різниця може складати копійок 25. Але ж якби тільки це. Вже з місяць точаться розмови про метрополітен. Нібито ціна на жетон має складати 2,5 гривні і ніяк не менше. От цікаво, а зарплатня звичайної людини скільки має складати? Якщо на роботу їхати потрібно метро і тролейбусом, наприклад? Або метро і маршрутівкою? Підрахувала і вийшло, що в середньюму на проїзд має витрачатися гривень 10 на день.

Може, й собі таким собі транспортним бізнесом зайнятися? Купити підземний перехід через дорогу з потужним трафіком і квитки на нього продавати. Турнікети поставити, стіни рекламою завішати… Не хочеш йти через перехід, чимчикуй на зустріч з вантажівкою чи навіженим гонщиком. А що? Можна вже зараз починати шукати інвестора — заробимо мільони.

А что ТАМ?

Солнце слепило глаза половинкой апельсина. Если ты лежишь на жесткой августовской траве и смотришь искоса на Забор, вторая половинка апельсиновой звезды срезается ровной полосой душистых сосновых досок.

Егор нашарил в траве камешек и кинул его, целясь в закрытый дверной проем. Камешек упал в траву, не долетев метра полтора до Двери в Заборе. Эта дверь была всегда закрыта. Все те девять лет, которые прожил Егор, на ее скобах висел огромный ржавый замок. Возможно, когда-то этот замок был новеньким и блестящим; и пахло от него кисловатым металлом и машинным маслом, и возможно когда-то у кого-то был от этого замка ключ. Но Егор ничего такого не знал. Бесчисленное количество раз он ходил вдоль Забора, водил ладонью по гладкой древесине; прикладывал нос к доске и вдыхал сосновый запах. Бесчисленное количество раз не только Егор, но и все другие ребятишки искали щели, в которые можно подсмотреть, а что же ТАМ? Подпрыгивали в надежде, что на этот раз прыжок будет достаточно высоким, что глаза окажутся чуть выше той ровной сосновой полосы, которая срезает половинку Солнца.

Бесчисленное количество раз они спрашивали у своих родителей:

— А что за забором?

И получали в ответ:

— Ничего.

— Но так не может быть! Там же должно быть что-то… ну скажи, там живут Феи, правда?

— Фей не бывает.

— Тогда там Волшебный Лес?

— Отстань.

«Я так больше не могу», — думал Егор. — «Взрослые вечно что-то прячут от нас — конфеты, бенгальские огни и мандаринки перед Новым Годом; они не показывают нам своих журналов и дисков; а когда спрашиваешь у них почему, или что там, или просишь: покажите пожалуйста, они всегда говорят — «отстань»».

А вдруг ТАМ,  за Забором — целый Город? А вдруг ТАМ скважина к центу Земли? А вдруг ТУДА упал инопланетный корабль?!

Он узнает (они узнают) что же ТАМ уже сегодня вечером.

Егор улыбнулся. Забор был очень высоким. До его края не только нельзя было допрыгнуть; до него нельзя было достать даже если станешь кому-нибудь на плечи. Но сегодня вечером каждый из ребят принесет большой белый кирпич со стройки; они построят Лестницу Через Забор, и…. и…

Железные пути, проложенные на высокой крутой насыпи, загудели. Мимо пронесся поезд. Не меньше, чем думать о том, ЧТО находится за Забором, Егору было интересно думать, КУДА едут все эти громкие поезда.

Мальчишка смотрел на несущиеся мимо темно-синие вагоны, а пассажиры этих вагонов смотрели сверху на деревянный забор, огораживающий пустой кусок поля и не замечали мальчишки. Они никак не могли понять, кому понадобилось ограждать Абсолютное Ничего?

 

Білий кінь

Просто настрій 🙂 

— Намалюй коня, — прохала сестра.
— Гаразд, — відповіла я, рівняючи долонею золотавий пісок.
Сестра простягнула вербового прутика, зачаровано слідкуючи за моїми руками, що викреслювали плавні лінії на землі.
— Де ти навчилася так малювати? — запитала вона.
— Не знаю. Мабуть, завжди вміла, і з кожним роком все краще.
— А що, таке може бути? От я скільки не намагаюся, не можу намалювати коня.
— А ти не журись. Просто малюй. Коли-небудь твої руки зрозуміють, що саме тобі від них потрібно.
— Зроби гриву густішою — нехай вона розвіюється на повітрі.
Я підправила гриву і вона заструменіла хвилястою піною, виблискуючи у сонячних променях.
— Це — білий скакун з золотими гривою і копитами. Його ім'я — Грім.
— Чому Грім? — запитала я.
— Тому що його підкови висікають іскри на бігу, а збруя дзвенить, немов тисяча блискавок.
— А блискавки що, дзвенять?
— Так, дзвенять. Ти цього не знала?
— Ні. Я вважала, що вони світяться. Куди скаче Грім?
— Звідки мені відомо? Грім — вільний кінь.
— А я гадала, що ти знаєш про нього все.
— Я ще не познайомилася з ним як слід. Можливо, завтра я і буду знати про нього все.
— А може, завтра це буде вже інший кінь?
— Може…

То що ж таке «закєжити»?

Вирішила написати переклади слів окремою заміткою, бо крім них та п'ятничних Гарфілдів є ще що сказати 🙂
Що таке ґанджа — вичерпно пояснила авторка Покатушок. Також це слово виявилося відомим таким блогерам, як koreanstar777 і docebantur. Хоча останньому здається, відомо про все, якщо не брати до уваги закєження. А у пана Першого з'явилися цікаві альтернативні версії перекладів. Все це можна передивитися в коментарях до цієї замітки. А ось і всі надані для експериментів слова:

Алюрний — аккуратный, опрятный 

Бекмес — арбузный мед

Відвільжати — оттаять, оттаивать, растаять 

Глупіти — смотреть 🙂 

Джиґели — ляжки 

Жерделя — дылда. А ще чомусь абрикос.

Закєжити — забеременнеть 

Импет — стремительность, сила, натиск 

Іверень — грязь от колес 

Їзити — перегораживать реку для ловли рыбы. Он як! 

Котвиця — якорь 


То про що ж іще я хотіла вам сказати? А про те, що йду у відпустку на тиждень 🙂 Не бійтеся, модерувати Блокс буде кому, хоча наступних п'ятничних Гарфілдів на жаль, не обіцяю 🙂

У Абетки є абетка

У Абетки є абетка в украінсько-московському словнику. Так-так — в 1909 році не існувало українсько-російських словників, були тільки українсько-московські. І слова в тих словниках були такі дивні. Ніби зовсім іноземні, а не наші українські. От, наприклад, слово "відгаль" що означає, не знаєте? Бо я не знала, що це виходить російською "остановка, отдых, перерыв, досуг". Уявіть, що з'явиться у нас блогер, що буде суто староукраїнською писати. І сам не зрозумієш, і гуглом не перекладеш.

Тож хочу запропонувати нову гру. Я зараз надам список зі справжніми старими українськими словами, а ви спробуйте відгадати, що б вони мали значити. Список буду змінювати, додаючи до нього правильні відповіді та імена блогерів, які відгадають, що ж то за слово. Можливо, наприкінці ми навіть зможемо визначити, хто у нас найкращий лінгвіст? 🙂

Алюрний — ???

Бекмес — ???

Відвільжати — ???

Глупіти — ???

Ґанджа — ???

Джиґели — ???

Жерделя — ???

Закєжити — ???

Импет — ???

Іверень — ???

Їзити — ???

Котвиця — ???

На цій літері вирішила поки що зупинитися. Можливо, для жителів західної України ці слова прості, не знаю. Але мені більшість з них здалася чимось ну зовсім незрозумілим. 

Правда чи ні?

1 історія — про гіркий шоколад.

Якось взимку Абетка подорожувала до Москви. Вийшло так, що Новий Рік вона зустрічала в потязі по дорозі в Москву, і Різдво теж зустрічала в потязі — вже по дорозі додому. Тобто, разом з рідними її на святах не було. Її взагалі ніде на святах не було. І грошей на якісь особливі подарунки не залишилося, і завдяки святам всі сувенірні кіоски були закриті. Тому Абетка вирішила поступити мудро. Вона знайшла у Москві дорогий (на наші теперішні гроші десь 40 грн за плитку) і дуже рідкісний (як для Києва) шоколад. Шоколад називався "шоколадом для справжніх полярників" і містив у собі багацько какао і багацько кедрових горішків. Таких шоколадних плиток вона купила три — найближчим родичам по плитці. Її родичі — справжні ласуни і ласунки, шоколад у них зникає моментально. Але того разу… того разу вони покривилися і повернули плитки Абетці, надавши при цьому, що нехай вона ту гидоту сама їсть. І що — Абетка з'їла. Рівно за півроку. Бо шоколад завдяки величезному вмісту какао був занадто гірким. А також занадто поживним — після одного шматочка ти кілька годин нічого взагалі їсти не бажатимеш. А тепер Абетка вишукує такий шоколад у Києві, бо дуже корисна річ, як виявилося. Особливо у різноманітних походах.

 

2 історія — про пітонів і злодіїв

Якось Абетка відпочивала в Алушті з сестрою. Оселилися дівчата безкоштовно через знайомих. Безкоштовно, бо була одна невеличка умова — повинні були вони іноді приглядати за трьома пітонами, які також жили з ними. У шафі. Вечорами пітонів забирали інші дівчатка на надбережжя — фотографуватися з туристами, а вже поночі повертали змій додому. Якось ті, хто повинен був пітонів повернути, зробити цього не зміг, і Абетка зі своєю сестрою пішли на надбережжя самостійно. Змій (тільки двох того разу) вони поклали до великої сумки та побігли собі найкоротшою дорогою додому — бо сильно спати хотілося. А найкоротша дорога була найтемнішою. Ще й найменш відвідуванішою. От і приколупався до дівчат якійсь дядько з ножем — вимагав, щоб сумку розкрили і найцінніше йому віддали. А дівчата що? А дівчата тільки раді старатися: "Ой, дядечко! Ви б знали, як ми собі руки повідтягували! Забирайте, ще й приплатимо". Дядько туди, а там — зміюки. Вереск його ще довго чувся, хоча самого й слід пропав. От вам і наука — ніколи не лазьте до сумочок незнайомих дівчат — хтозна, що ви там знайдете?

 То як вважаєте — де більше правди? 🙂

Знаєте, а ми могли застати малий льодовиковий період.

Сьогодні знайшла на Блоксі цю статтю. Звісно, це передруківка, текст не оригінальний, але мене він надзвичайно порадував. Чому? А тому, що у той час, коли більшість розповідає байки про світове потепління, насправді слід було чекати світового похолодання. Або, якщо науково, то другого малого льодовикового періоду. Хто гарно вивчав історію у школі, той може знати, про що я. А хто її вивчав погано і думає зараз, що я торочу про мамонтів, яких іноді знаходять у брилах льоду, або ще краще — про відомий мультфільм з кумедною білкою у головній ролі, той помиляється.
Малий льодовиковий період тримався на нашій планеті достатньо довго — декілька століть. Але пікового стану він набув десь у XVII сторіччі. Тоді знижена активність течії Гольфстрим співпала за часом з так званим Маундерівським мінімумом — екстремально низькою сонячною активністю, яку ми переживаємо зараз. Давненько чули попередження про магнітні бурі? Останні десь у 2005-2006 мабуть? 🙂 Отож бо.
У ті часи (маю на увазі
XVI сторіччя, а не 2005-2006 роки 🙂 ) Гренландія, або, як її ще називають, Зелена Земля, покрилася льодовиками, а вікінги, що тоді там жили, подалися у інші місця. Позамерзали навіть південні моря. По Темзі і Дунаю люди каталися на санчатах, Москва-ріка на півроку перетворювалася у площу для міських базарів. Особливо морозним був 1665 рік. Знаходяться відомості про те, що в цей рік у Франції та Німеччині в повітрі замерзали насмерть птахи.
Наразі сонячну активність вимірюють 11-тирічними циклами (але насправді це не точна цифра), протягом яких зі свого спаду активність доходить до піку, а потім починається новий спад. Очікуваний початок 24 сонячного циклу активності вже затримався на декілька років. І якщо, як розповідають в тій статті, що прочитала сьогодні вранці, він таки розпочався, другого малого льодовикового періоду наразі не буде. З чим усіх і вітаю 🙂

Дивні думки

 
От я і на роботі. Після рибалки на равликів (бо нічого іншого на жаль, не ловилося), засмагання на Лисій Горі та прокладання нових шляхів по своєму місту. Ніби у маленькій відпусці побувала. І так не хотілося переривати цю святкову відпустку, що пішла обідати до соснової лісопосадки неподалік від роботи. Сидиш під сосною, дивишся на небо, а вона шепоче щось своїми голочками, та стовбур туди-сюди від вітерця під спиною ходить. 
 
І думки у голові — дивні-дивні. Про те, що на свято праці ми відпочиваємо. Про прийдешні День Перемоги, дерева і старих людей. Про те, що травневі свята — не для нас, молодих, які їх святкують. А для тих стареньких, завдяки яким ми маємо можливість святкувати, а вони у цей час вряди-годи сидять на одному хлібі і капусті вдома. За що вони воювали? За те, щоб замість німців країну роздерла на шматки влада? За те, щоб доживати старість так, як і у воєнні часи: слухаючи однохвильове радянське радіо, бо телевізор давно зламався, і куштуючи пусту картоплю? От тільки гранат з танками більше нема і повітряної тривоги.
 
Чомусь у такі хвилини під сосною — дерева мені нагадують тих стареньких, що пережили Другу Світову. Ці дерева довго росли у лісі, даруючи кисень планеті. Мовчки терпіли викорчовування своїх родичів, коли люди почали прокладати дороги, або будувати нові домівки. І так само мовчки будуть доживати вік на великій промисловій свалці, з останніх сил виробляючи життєдайний кисень. Вони просто не вміють говорити.
До 9 числа ще майже тиждень, але я вже починаю думати, як його проведу. От куплю величезний букет, і подарую у цей день по квітці кожній старій людині, що зустріну на вулиці. А ще куплю коробку тістечок. І також роздарую. І тоді це свято можливо, стане трохи і моїм.
Пост скриптум: На фото щойно сфотографовані сосни, завдяки яким виникають такі дивні думки.