Одеса

Сьогодні я знов їхала на роботу з вокзалу, б’ючи всі свої попередні рекорди по інтенсивності пересування. Ще б пак: вчора о шостій ранку попрямувати машиною в Одесу, опів на дванадцяту бути там, до четвертої години пропрацювати на виставці для студентів, пообідати на березі ще холодного, але не менш чаруючого від цього моря, трошечки заблукати в пошуках Дерібасівської, о сьомій вечора сісти на потяг до Києва і вранці вже бути на роботі.

Що маємо:

— відсутність фото, бо збираючися до відрядження в останню мить, забула зарядити акумулятор.

— трішечки сонний стан. Якби не вулична температура вночі у потязі, все було б ОК. Не допомогли ані ковдра, ані жекет, який натягла на себе після одинадцятої вечора. Була велика спокуса спати у кедах щоб хоч трохи зігріти ноги, але сумлінність не дозволила. В ітозі хапала дрижака до самого ранку і була дуже задоволена, коли нарешті прийшов час прокидатися.

— виявила, що машиною до Одеси їхати рівно удвічі швидше, аніж потягом.  До речі, на поїздку літаком буде витрачено стільки ж часу, скільки і машиною, і навіть з більшими незручностями. Чому так?

а) спочатку потрібно дістатися до аеропорту.

б) в аеропорті маєш бути принаймні за годину до вильоту.

в) переліт займе біля години.

г) і ще стільки ж (якщо не більше) часу діставання з аеропорту до наприклад, центральної частини Одеси.

Мороки більше, час приблизно однаковий (одна година особливої ролі не грає), грошей витрачається НАБАГАТО більше.

— чисті вулиці. Так, Одеса (принаймні та її частина, яку я встигла побачити) — дуже чисте, можна навіть сказати «вилизане» місто.

— дивовижна архітектура. При розмаїтті форм, стилів, часів і культур що відображені у будівлях, починають розбігатися очі. Хочеть достежити та перефотографувати все. Але бракує часу і заряджених акумуляторів.

— море. Море, море і ще раз море 🙂 Холодне, солоне, безкрає. Чомусь я люблю холодне зимове, весняне море більше за тепле. Коли нема людей у ньому та поряд. Я не можу сприймати море за могутню стихію, якщо між його хвиль стовбичать голови відпочиваючих, а береги немов насінням засіяно туристами. Влітку море ніби зменшується, стаючи приборканим і домашнім.

— Дерібасівська трохи схожа на Хрещатик, якщо його звузити у декілька разів. Затишна вулиця.

— бажання приїхати ще з гарно зарядженим фотоапаратом і купою вільного часу 🙂

Еоли — ІІІ

Хочу нагадати, що це — уривки, а не повна версія книги. Тому в мене є підозри, що деякі місця тексту будуть не дуже зрозумілими 🙁 Початок дивитися тут.

 

ГЛАВА 3

Не так страшен черт, как его малюют. (Из народного)

 

Темнота. В темноте может ждать что угодно. Она как чистый лист, на котором ничего, абсолютно ничего нет. Иногда ему казалось, что белое и черное – это одно и то же.

Белый потолок в доме отца и черное пространство этого места – они ничего не могут рассказать глазам, но открывают дорогу чувствам.

У потолка той комнаты, в которой он жил раньше, было имя. Это имя звучало как слово Безнадежность. Здешней темноте он мог бы тоже дать имя, но другое – Страх. Страх поселился здесь давным-давно. Им дышали каменно-земляные стены и вода, целую вечность упорно сочащаяся сверху – ее капли должно быть возомнили, что когда-нибудь станут подземным морем.

Он смутно понимал, что еще совсем недавно это холодное место без света было не таким плохим. Во всяком случае, оно не было опасным. А сейчас, с приходом того, второго – испортилось. То странное существо, которое он встретил в Коридоре Между, — Мастер, предупреждал его о приходе второго:

 

— Тебе дорога была Судьбою начертана, а он себе сам Судьбу перечеркнул. А теперь бежит от нее… По твоей дорожке бежит. Свезло ему – тебя здесь встретить. Да Судьба не дура – и в том, и в этом мире найдет…

Запомни – без чужой помощи далеко от Коридора тебе не уйти. Так и будешь возле томиться, а сколько – не ведаю. Месяц – хорошо, год – хуже, но тебе не привыкать. Пока душу живую не встретишь, да не сговоришься с нею…

А есть ли здесь они, души живые? И кто он теперь – был игрушкой, а стал ничем – легче воздуха, прозрачней воды. Давно, еще когда он только попал сюда, где-то там, снаружи, умирала девочка. Он чувствовал, как ей было больно и страшно. Но бежать и искать спасения в  пещеры оказалось страшнее смерти. Если бы здесь не появился этот второй – девочка могла бы попытаться.

Повеяло холодом и злостью. Это тот, второй – снова пытается выйти, пробиться к точке света вдалеке. Если бы мог, этот второй бы выл сейчас, как собака, выл, не прекращая. Только не могут они. Чувствовать – могут, летать – могут, а больше ничего. Нет, они еще кое-что могут. Увидеть живую душу в теле, просочиться к ней, в нее, вместо нее и снова жить.

 

Май медленно шел к сельской околице. За спиной у него болтался мешок с огнивом, двумя свечами, свирелью, теплым платком, краюхой хлеба и крынкой молока. Нож он заткнул за пояс, в карманы напихал камешков – мало ли что.

Мальчишка хмуро глядел себе под ноги, и пытался понять, как же это он так вляпался. Мало того, что наплел всем про какого-то несуществующего друга, так еще и чуть ли не на верную смерть в этих шахтах подписался.

На перекрестке перед старым указателем его уже дожидались Ян, Петек и Ваньша.

— Надо же, я думал ты не придешь, — криво ухмыльнулся Ян. Несмотря на язвительный тон, было заметно, что ему здорово не по себе.

— Привет.

— Привет, — поздоровались Петек с Ваньшей.

— Светильник с собой взял, как уговаривались? – спросил Май.

— Обижаешь! – Ян вытащил из сумы новенький стеклянный фонарь в медном каркасе и помахал им перед носом у Мая.

— Хорошо, — кивнул Май. – Просто я хотел убедиться, что все честно.

Мальчишки свернули на заросшую дорогу, которая тянулась мимо скотобойни, огибала длинный овраг и выводила к заброшенным шахтам за ельником.

Не сговариваясь, мальчишки замедляли и замедляли шаг, пока не стали плестись, как разомлелые на солнце черепахи.

— Все! Вы как хотите, а дальше я не пойду! – заявил Петек, когда его ноги коснулись первых выступов горной породы. Шагах в двухстах от этого места можно было разглядеть старые залежи руды и сгнившие балки колодцев.

— Хорошо, остаемся тут, — сказал Ян. – Отсюда и так все прекрасно видно. Он обернулся к Маю:

— Дальше пойдешь один. И смотри – без куска породы не возвращайся! И раньше первых лучей солнца – тоже не возвращайся. Если не выдержишь — будем считать, что спор окончен.

— Май, ты это… если что… плюнь на все и приходи раньше – мы тебя поймем… – Ваньша переминался с ноги на ногу. Он никогда не любил ни во что встревать и в сущности был добряком и тихоней. Остальные ребята считали его немножко недалеким, но дружить с большим и сильным Ваньшей было выгодно – по доброте душевной он выполнял все просьбы товарищей. А попросту говоря, никому не мог отказать и многие этим пользовались.

— Спасибо, — ответил Май.  – Успокойся, я принесу кусок породы и отыщу замечательную историю – я ведь будущий бард, помнишь? А барды ничего не боятся.

И хотя у него замирало сердце, мальчишка зашагал к горным разработкам, очертания которых прятались за мохнатыми лапами елей.

Еоли — ІІ

Початок дивіться тут.

У Яна за плечами висел сверток с книгами – видимо, он возвращался домой из приходской школы. Отец Яна, достаточно зажиточный фермер, хотел сделать сына ученым человеком. В своих амбициозных мечтах он видел его городским клерком при ратуше, либо судебным исполнителем – никак не меньше. Петек и Ваньша пошли по стопам своих родителей – один станет пекарем, второй – ветеринаром.

Все трое ребят были одеты в полотняные костюмы (совсем как у взрослых) и носили крепко сбитые кожаные ботинки, их волосы были аккуратно подстрижены, а у Яна щедро вскрыты воском и гладко зачесаны. Они выглядели намного старше Мая, который до сих пор бегал по лугам босиком в старых пастушьих штанах на подтяжках и линялой рубахе.

— Ты так и собираешься всю жизнь за овцами ходить, а, Май? – спросил Ян.

— А чем овцы плохи? – улыбнулся Май. – Ты же и сам их со мной как долго пас.

Ян посмотрел на ребят:

— Я же говорил вам, что этот неудачник так и останется на всю жизнь овцепасом. Доставайте свои монеты!

Петек и Ваньша замялись.

— Ты же собираешься стать бардом. Май? – то ли спросил, то ли утвердил Ваньша.

Ян рассмеялся:

— Ваньша, да ты что? Он же ничего кроме как играть на своей дудке и в небо пялиться, не умеет. Для барда этого маловато как-то.

Май поднялся с земли. Слова друга – теперь Май понимал, что бывшего друга – больно укололи в сердце, хотя он подозревал, что ребята сейчас так о нем думают. Считают неудачником только потому, что им вполне ясно, чего от жизни ждать в будущем, а Маю вот – совсем не ясно. И чего от самого Мая ждать теперь – тоже не ясно.

— О каких монетах ты говоришь? – спросил он у Яна.

Ваньша неуверенно ответил Маю:

— Понимаешь, мы вспоминали недавно про тебя и про твою мечту стать бардом. Про то, как ты собирал старые истории и сочинял мелодии…

— Мы не могли понять, сколько можно пасти овец, ничего не делая для своей мечты, — вмешался Петек. – А Ян сказал, что ты…

— Что я неудачник, да? И просто рассказываю вам сказки?

Ребята растерянно замолчали, но по их молчанию было видно, что Май оказался прав.

— Ну.. в общем, мы поспорили на десять монет, станешь ты бардом или не станешь, — выдавил из себя Ваньша. — Ян говорил, что не станешь, я – что станешь, а Петек ничего не говорил, потому что не уверен ни в том ни в этом. Так мне как – отдавать монеты Яну, или ты все-таки собираешься стать бардом?

— Если это вас так сильно волнует, то открою небольшой секрет: я многому научился, сидя здесь на лугу и теперь жду только удобного случая, чтобы отправиться в путь сначала как бродячий менестрель, а потом возможно, и бард.

Ваньша расплылся в улыбке:

— Так значит, это правда…

— Подожди, Ваньша, — перебил Ян. —  Май сказал, что ждет удобного момента… Разве тебя что-то здесь держит, Май? Насколько я знаю, у тебя кроме овец, нет никаких особых дел в поселке.

Май растерялся. Честно говоря, он еще вовсе не думал, куда и когда отправиться в путь, да и отправится ли вообще. Это были туманные мальчишеские мечты, но очень не хотелось, чтобы Ян выставил его дураком перед самыми близкими друзьями детства.

— Мое отправление зависит не от мена.

— А от кого же? Ждешь папочкиного благословения?

— Нет, я собираюсь путешествовать с очень хорошим другом, а он пока не готов.

— С другом? Каким другом? – удивился Петек. До сих пор ребята не замечали, чтобы у Мая водились какие-либо близкие друзья, кроме маленьких пастушков.

— Извини, я не могу сказать. Это наша тайна.

— Вы что, не понимаете, что он все придумывает? Нет у него никакого друга, и не пойдет он никуда – кишка тонка! – взорвался Ян. Ему совершенно не хотелось расставаться с десятью монетами – на эти деньги он хотел купить гремучую бумагу и подвесить ее над окном соседской старухи, из-за которой на прошлой неделе получил хорошую взбучку от отца. Старуха нажаловалась, что Ян крадет ее груши.

— Ян, но Май ведь никогда не врал…

— Откуда ты знаешь?!

— Может, ты просто не хочешь расставаться со своими монетами? – спросил Май.

Ян постарался взять себя в руки и спокойно ответить, хотя внутри у него все клокотало от злобы:

— Мне не жаль монет. Тем более – это не та сумма, из-за которой вообще стоит заводиться. Но я хочу быть уверен, что ты не врешь. А как я могу быть уверен?

— Мы можем подождать, пока Май отправится в путь, — предложил Петек.

— Да? А если этот его мифический друг будет собираться год? Или два?

— Но как мы можем проверить…

— А вот можем! – глаза Яна зло блеснули. – Вы ведь помните, кто может стать бардом?

Он обвел взглядом мальчишек, удостоверился, что его внимательно слушают.

— Насколько помню из рассказов самого Мая, бардом может быть только человек крепкий духом, который ничего и никого не боится, для которого каждая новая история – важнее вопросов жизни и смерти. Ээ.. Как там говорится….

— „Я мечтаю встретить Смерть на своем пути, ведь она может поведать мне свою историю”, — процитировал Петек.

— Вот-вот, — ухмыльнулся Ян. – Я предлагаю вместо того, чтобы ждать, когда неведомый друг Мая соберется, проверить, способен ли вообще Май быть бардом.

— Это как?! – удивился Ваньша.

— Очень просто. Пусть Май проведет ночь в одной из заброшенных шахт. А именно в той, в которой живут духи. А утром он вернется и поведает нам их историю. Ну.. еще и прихватит на память из шахты чего-нибудь. Бардами ведь для того и становятся, чтобы собирать редкие истории, разве нет?

— Ян, я не хочу тебе ничего доказывать, — ответил Май. – если тебе приспичило узнать, что происходит в проклятой шахте по ночам, ты туда и отправляйся.

— Что, струсил? Май, а ты ведь будущий бард, или нет?

— Ян, мне кажется, ты перегибаешь палку, — вмешался Ваньша. – Ты же знаешь, что в эту шахту даже взрослые не суются.

— Ладно, ладно. Но извини, Ваньша, тогда будем считать, что наш спор выиграл я. – Рот Яна растянулся в самодовольной улыбке.

Конечно он знал, что Май в эту шахту не сунется, пусть хоть сто раз рассказывает сказки про свои будущие путешествия. Никому не хочется, чтобы его телом овладели беспокойные души шахтеров, погребенных под рудным обвалом, который случился десять лет назад. Даже охотники за металлом не совались туда. Тем более зловещие слухи вокруг рудников подтверждались страшным происшествием, что случилось этой весной. Тогда на рудники забрела девочка из соседнего села. Родители рассказывали Яну, что девочка хотела сбежать в город, да заблудилась и попала на рудники, где ей пришлось заночевать. Дня через два после ее пропажи селяне собрали поисковую группу, а еще через день нашли ее обглоданный труп внутри проклятой шахты. То ли волки девчонку загрызли, то ли случилось что пострашнее, но после этого даже самые отчаянные головы среди молодежи потеряли желание испытывать свою храбрость, оставшись на ночь в тех местах.

— Не говори „оп”, пока не перескочил, — неожиданно сказал Май. – Я могу отправиться в шахты, вот только какой мне будет от этого прок? Доказывать тебе – ничего не собираюсь, больно надо. А вот если получу что за это, тогда пожалуйста.

Мальчишки ошарашенно уставились на Мая. Ян, всегда острый на язык, и тот дар речи потерял.

— Май, ты понимаешь, что говоришь? – почему-то шепотом спросил Ваньша.

— Конечно понимаю.

Голос Мая звучал твердо, хотя внутри все трепыхалось от страха.

„Что я делаю?! Что я делаю?!” – вопило сердце, а язык продолжал свое:

— Вот если ты, Ян, пообещаешь, что отдашь мне свой новый светильник, я так и быть, переночую в шахте. Да еще и историй для вас наскребу.

— За-зачем тебе светильник? Мне его отец подарил, чтобы вечерами себе глаза не портил за книгами…

— Зачем-зачем! В пути пригодится. — „Только бы отказался, только бы отказался!” – Так что, согласен, или – как недавно сам говорил, кишка тонка?

Ян сжал кулаки и чуть не прошипел:

— Согласен! Только ты Май, попомни – выкрутиться тебе теперь не удастся. Мы тебя до шахт проводим, и ночь рядом переждем, чтобы наверняка. И еще: без рудного куска не возвращайся. Лучше не возвращайся, если не хочешь, чтобы я потом каждому человеку в поселке уши не прожжужал, какой из тебя бард! Буду ждать тебя сегодня вечером на околице.

Сказал, развернулся, и пошел прочь, не оглядываясь.

Внутри у Мая что-то жалобно тренькнуло:

„Вот и все, попался дурачок.”

Ребята сочувственно посмотрели на приятеля детства и молча ушли, понурив головы – у всех было гадко на душе.

 

Далі буде….

Еоли

Колись я бідкалася, що не вмію писати великі речі. Це було б не так вже і важливо, якби в моїй голові з дитинства не засіло дивне слово «Еоли». Поам’ятаю, що якось заснула без них, а прокинулася вже з ними. Вірніше з думкою: «О, в мене тепер є Еоли». Пошук в енциклопедії підказав, що був такий міфологічний персонаж в Греції; але ж то — Еол, а в мене — Еоли. В ті далекі часи, коли поняття простору і реальності ще розмиті, Еоли могли виявитися будь-чим. Дивними фруктами, яких ще не куштувала восьмирічна дитина, птахами з Червоної Книги, невідомою країною… В мене вони стали казковим світом, в якому жили всі-всі мрії. Коли я виросла, все частіше почало виникати бажання написати про ті Еоли книгу, але-але… 🙂 Десь на десятій сторінці весь запал зникав і черговий зошиток відкладався до кращих часів. Рік тому я розгрібала шафи і нарахувала сім таких зошитків. Тоді стало зрозуміло, що конче потрібно щось із цим робити — забути про ті Еоли назавжди або виховати в собі наполегливість. Я обрала другий варіант; до того ж досить швидко знайшовся співавтор. Зараз вирішила поділитися з вами уривками книги та поназбирати різноманітне каміння до свого городу 🙂 Тож готую захисну каску, а ви готуйтеся до російської мови:

ГЛАВА 2

 

У многих народов, включая славян, тростниковая дудочка способна раскрыть тайну тому, кто на ней заиграет.

 

— Май, это ты уволок нож? Ма-ай!

Рада вышла во двор, огляделась по сторонам. В огрубевших от тяжелой работы руках она держала кусок мягкой кожи, из которой ее муж выкроит и сошьет пару нарядных туфель к осенней ярмарке. Год назад, выходя замуж за сапожника-вдовца Ингира, она и подумать не могла, с какими трудностями столкнется. Его единственный сын – двенадцатилетний Май, был настоящим оболтусом, если не сказать хуже. Много раз Ингир пытался куда-нибудь пристроить мальчишку: отправить учиться в деревенскую школу, выучить сапожному делу, отдать помощником на соседскую мельницу, наконец. И каждый раз такая затея заканчивалась провалом. За два года школы Май еле-еле научился читать и считать до ста, для шитья обуви у него не хватало терпения и аккуратности, а работать на мельнице Мая можно было заставить, только стоя все время рядом, иначе мальчишка просто испарялся в неизвестном направлении. Единственное, чем он был способен заниматься целыми днями, так это пасти овец и играть на самодельной свирели, вырезанной из камыша.

— И за что моему мужу такое наказание? – сокрушалась Рада. – Жена померла, сын – полуидиот – так и будет небось до конца дней своих овец пасти… Ну где его искать?! Май! Ма-ай, да чтоб тебя…

Выругавшись напоследок, женщина зашла обратно в дом и раздраженно кинула кожу на стол. Без портняжного ножа все равно ничего не выкроишь. А нож точно мальчишка утащил – снова небось отправился на болота за камышом. Ничего, вот родит она Ингиру еще одного сына – всем сыновьям сын будет…

Конечно, Рада была права – нож утащил Май. Но вовсе не для того, чтобы нарезать еще одну охапку камыша и смастерить несколько новых свирелей или пищалок для совсем уж малышей. Май утащил нож потому, что ему было страшно. Вот уже несколько лет он мечтал стать бесстрашным бардом, когда вырастет, а сейчас пришло время доказать свое бесстрашие и остановить вечный поток насмешек от взрослых и его сверстников.

Май был странным ребенком, чужаком. Таким же, как и его мать, которую сапожник Ингир встретил по дороге в поселок Зеленые Крыши, куда он пару раз в год отправлялся за кожей редкой выделки. Ингир считал, что это была любовь с первого взгляда, а его односельчане — что Фрея, женщина из далекого морского народа — его попросту заколдовала. Она была старше Ингира на пять лет, не имела ни гроша за душой и жила тем, что путешествовала от одного селения к другому, играя на вишневой флейте с серебряной инкрустацией в гостиницах и тавернах. Фрея знала множество песен, сказаний и мелодий, но никогда от нее нельзя было услышать что-нибудь, что относилось бы к культуре морского народа.

Она носила на шее ожерелье из мелких ракушек, а темные волосы собирала в высокий хвост. У Фреи были удивительные синие глаза и мелодичный голос. Рядом с ней деревенские женщины – простые и немного грубоватые, чувствовали себя неуютно. Они сразу невзлюбили Фрею, в первую очередь за ее необычную красоту, и сохраняли к ней враждебное отношение вплоть до ее смерти. Женщины могли бы извинить чужестранке ее бедность и неустроенность, но только не красноречивые взгляды своих мужей, предназначенные этой женщине из морского народа.

Фрея часто болела. Ей не подходил климат Междуречья, и было странно, почему она все-таки осталась с Ингиром. Она вышивала удивительные узоры на коже, из которой Ингир шил обувь, а вечерами играла на флейте. Через полтора года у них родился Май. Фрея умерла, когда Маю исполнилось четыре. Мальчик смутно помнил печальные мамины глаза и ее волшебные мелодии, помнил рассказы о далеком море и огромных кораблях, о больших крикливых птицах, которые ныряли и ловили рыбу, о искристо-белых соляных дюнах. Он дал себе слово, что когда вырастет, построит большой корабль и уплывет далеко-далеко. Сейчас он уже не помнил, куда и почему ему так сильно хотелось уплыть в раннем детстве, но желание уйти из родного поселка не пропало.

Маю не хватало маминых мелодий, а ее чудесную флейту отец спрятал. Игра на маминой флейте была одним из немногих запретов для Мая — Ингир любил сына и потакал любому его начинанию. Синими глазами, бледной кожей, характером Май напоминал Фрею, хотя фигуру и русый цвет волос унаследовал от отца. На одной из ярмарок Ингир купил сыну деревянную дудочку и показал, как на ней играть. Через некоторое время мальчик уже сам вырезал такие дудочки и пищалки из высокого тростника, и они отлично звучали. Май знал, что стоило сделать одно из отверстий шире или чуть уже, чем следует, и инструмент будет фальшивить – в наследство от матери мальчик получил отличный музыкальный слух.

Лет до десяти он бесконечно пропадал на лугах со стайкой других таких же пастушков, вырезая им пищалки из осоки, и они бегали, пугая пронзительными звуками мелких птиц и зверьков. Мальчишки часто просили Мая, чтобы он рассказал истории про море и странных существ, которые в нем обитают. Они не верили в море, но все равно слушали, затаив дыхание.

Так проходили год за годом, пока дети не подросли. Родители по очереди отправляли кого в школу, кого подмастерьем к пекарю либо горшечнику. Нескольким мальчишкам была уготована судьба служек в храме Эа. И только Май не желал оставлять своих овец. За два года он потихоньку растерял своих товарищей, но мальчишку это мало заботило – новые пастушки слушали истории Мая с еще большим энтузиазмом – он ведь был старше их, а значит, его словам можно было верить.

Пару дней назад Май, как всегда, сидел под старой лиственницей и, щурясь, задумчиво смотрел на Солнце. Когда-то бродячий музыкант рассказал ему старую сказку про небесный свод:

Давным-давно, когда только родились Эолы но уже произошло разделение на Добро и Зло, не существовало дня и ночи, потому что Солнце и Луна всегда появлялись на небосводе вместе. Яркое Солнце затмевало Луну, и ей было обидно. Она сердилась на Солнце за его красоту, сердилась на Эа за то, что Он не создал и ее такой же лучезарной.

И вот однажды Луна подговорила одного из предавших Эа Небесных Драконов проглотить Солнце. Этот Дракон ненавидел Эа, но был очень глуп. Проглотив Солнце, он стал медленно сгорать изнутри, он умирал в страшных мучениях. От его тела валили дым, затянувший небосвод на три дня и три ночи. Эолы погрузились во тьму. В абсолютную тьму, потому что слабый лунный свет не мог пробить дымную завесу.

Перепуганная Луна старалась светить изо всех сил, но у нее ничего не выходило. Тогда она спряталась на другой части небосвода, сгорая от стыда за свой поступок. Она поняла, что никогда не сможет сравниться со своим старшим братом – Солнцем. Луна молила Эа, чтобы Он освободил Солнце, но Эа уже не был так близок к своему творению, как в начале времен – ее мольбы остались без ответа.

Прошло трое суток, и Небесный Дракон сгорел полностью. От него не осталось даже пепла. Солнце снова засияло над Эолами, но его сил теперь не хватало, чтобы светить день и ночь. Теперь Солнце и Луна дарят нам свет по очереди, сменяя друг друга, но никогда не встречаясь. Так появилось разделение на Свет и Тьму.”

— Хватит изображать деревянную куклу, очнись.

Май опустил глаза. Перед ним стояли трое из его бывших приятелей – Петек, Ваньша и Ян.

Далі буде…

Сьогодні день шуміння мушель

Блукала блогами і знайшла посилання в закладинках блога Джульєтти на дивний календар. В тому календарі значиться, що сьогодні у нас День Шуміння Мушель, завтра буде День Вигулювання Черепахи, а післязавтра — День Шепотіння з Місячними Дівами. Якщо взяти до уваги, що черепахи у мене немає, а кицьок своїх вигулювати буду наврядче, залишається мені слухати мушлі і шепотітися. До більшості днів в календарі є пояснення з малюнком, а іноді й декількома. Рекомендую зазирати туди іноді задля створення казкового або просто гарного настрою 🙂

КаленДАРь - праздник на каждый день

Вінниця ІІ

Раніше Вінниця умовно поділялася на три райони. Район, де проживали виключно поляки — центральна частина міста, єврейський район, прилеглий до центральної частини і український — майже на висілках. Чому так, зрозуміло — поляки довгий час володіли містом, отож і селилися в його серці, євреї завше мали гроші, а українці… то можна і не казати. Цій розподіл помітно і досі. Чесно кажучи, цікаво просто блукати містом, коли трохи знаєш його історію, цікаво знаходити сліди минулого под шарами новітніх забудівель. От наприклад, старовинний мур з бійницями в центральній частині міста:

Зараз його стіни позарастали травою,   поосідали в ґрунті так, що для того, щоб зазирнути в бійниці, потрібно трохи присісти. А раніше мур надійно захищав поляків від козацьких військ.

 

 

Ідучи центром міста, ми на кожному кроці будемо наштовхуватися на каплички, католицькі собори, церкви. Можна навіть знайти православну церкву, яка раніше була органним залом, а ще раніше наскільки я зрозуміла, католицьким собором. Іноді буває і таке.

 

 

Можна поблукати вузенькими мальовничими вуличками; для Києва, навідміну від багатьох європейських країн, такі вулички — рідкість. До речі, у Вінниці є одна пряма вулиця, що бере свій початок з річки. І закінчується вона… теж річкою, перетинаючи півострів, на якому знаходиться центральна частина міста.

 

Трохи зголоднівши, поміж блуканнями можна сміливо бігти до будь-якої кав'ярні. Як на киянина, вінницькі ціни дуже толерантні 🙂 До того ж мої блукання проходили у робочі дні, коли всі громадські місця пустують. Знайомі порекомендували одну цукеркову кав'ярню (на фото), яку не так вже легко і знайти. Мене водили туди за допомогою мобільника. Блукаєш парком, переказуючи по телефону, що зараз перед собою бачиш, а тобі кажуть, куди завертати:

"Направо, підійди до фонтану. Що? Нема фонтану? А що є? Біле сяйво?! Яке таке сяйво? А… Тоді йди далі, а вже потім повертай. Та не туди повертай, не туди! То ти де? Знайшла? Що? Ні, вона інакше називається. Але як, не пам'ятаю. Та я ж точно кажу тобі, що ні! Коли знайдеш і скажеш мені, я обов'язково згадаю, як вона там називається…"

Щоб ви, якщо поїдете до Вінниці, не блукали таким самим чином, просто дам адресу гарної цукеркової: вул. Хлібна 3, звернути у дворик і не піддаватися першим враженням, що там бути нічого не може в принципі. У тій цукерковій не тільки різноманітні кава та чаї з тістечками, а ще й пташки співочі — дві такі собі папужки.

 

 

Отак блукаючи, почула я багато історій. Про школу на березі річки, яку було збудовано на місці православного храму, що був зруйнований у радяньскі часи. А храм цей зводили у свою чергу на язичницькому капищі, яке належало слов'янському божеству на ім'я Бусол. Щось нагадує це слово? 🙂 Зараз бусол більше відомий, як лелека, що дітей приносить. То так воно і є — цей язичницький божок відповідав саме за дітей. І такий він могутній видався, що й досі дітей приносить-приводить до себе, кожного першого вересня нових. До речі, ця школа вважається найкращою школою міста.

Або ще — надибала такі залишки чогось (фото вище). Відразу почала гадати, що то щось дуже історичне. А мені сміються:

— Яке ще історичне? Он, бачиш, ще ковзанка залишилася. Дитячий майданчик тут був.

— То чому ж такий занедбаний?

— А он бачиш храм попереду (показують на похмурий храм якоїсь зовсім не православної але й не католицької конфессії, а з тих нових, що зараз наплодилося). Викупили землю, майданчик зруйнували.

Обурююся. А потім дізнаюся, що тільки-но почав працювати той храм, як майже відразу його на три роки закрили. Бо було його спаплюжено. Яким чином — тільки чутки ходять, та такі, що лякати їми поночі гарно — кажуть, чорниця там на себе руки наклала, повісилася. Отож розумію, що підсвідомість не підвела — як не сподобалася споруда з першого погляду, так воно надалі іще менше подобатися стало.

 

 

А ще крім мене Вінницею та її околицями колись блукали мамонти. Цей кістяк, майже неушкоджений, було знайдено дітьми в селищі Ольгополь. За даними археологів під час смерті мамонту було близько 80 років. Кістяк справжній, а от бивні то муляж. Спеціально даю два фото — на другому розміри кістяка можна порівняти з розмірами дорослої людини (дівчина в зеленому) і зробити висновки щодо зросту тварини.

Про цей музей розповіли мені смішну історію. Якось повели дітей до музею, а до якого, батьки не дізналися. Запитують потім у дитини, а вона й відповідає:

— Ой, та не знаю я, куди! Ала там щось усі мертві.

— Як це, всі мертві?

— Ну як, а отак. Мертвий слон стоїть. Його ще палицями підперли. Мертві птахи та звірі, люди мертві… А живого нічого нема. Ну от зовсім нічого.

Довго ламали голову батьки, до якого ж такого страшного місця їх дітей водили. Поки не дізналися, що до краєзнавчого музею. А от вам крім мертвих слонів ще й мертва людина, щоб знали, що насправді не такі вже і страшні речі там кояться:

 

Багато ще чого хочеться розповісти, але то вже можна буде відкривати окремий фотоальбом. Тому далі — просто декілька фото з коментарями.

Це — найвідоміший і найстаріший готель у Вінниці, раніше носив назву "Савой" (не знаю, що це значить, але такі назви є також у єгипетських та російських готелів). Його побудували в 1912 році, в ті часи, коли Вінниця почала ставати стратегічно важливим об'єктом для Росії завдяки будуванню залізниці.

 

Це роботи з дитячої виставки, до якої я випадково потрапила. На першому фото — типові слов'янські ляльки, якими вони були у минулому. Як бачите, замість очей, носика та рота у стародавніх ляльок через обличчя були перетягнуті кольорові смужки-хрести. Цей хрест — символ Сонця, оберіг від зла та нещасть.

 

 

Найкращий засіб відкривання нових міст — гарно заблукати. Звичайно, блукати тре з мапою, але користуватися нею починати краще через годину-дві блукання у будь-яку сторону. Блукати тре з фотокамерою, дивлячися не тільки вперед і під ноги (це також корисно, бо можна натрапити на асфальтове граффіті), а на всі боки ще й вгору. Тоді точно нічого смішного та цікавого не пропустиш 🙂 Наприклад, я дуже замилувалася цією вивіскою:

 

Так замилувалася, що навіть зайшла до магазину запитати, чи продаються у них такі квіти, як на вивісці. Мені цілком серйозно відповіли, що не продаються. Я так само цілком серйозно запитала, навіщо вішати всім на очі те, чого у вас ніколи не було і не буде в продажу? Мені відповіли, що подумають над цим питанням. А я вже подумую, куди їхати блукати далі…

Вінниця І

Перша письмова згадка про Вінницю з'явилася у 1362 році, хоча поселення на тих землях існувало задовго до цього. Литовське князівство захопило територію Поділля, у тому числі й Вінницю, скориставшись послабленістю українських земель внаслідок татаро-монгольскої навали. Литовський князь Ольґерд передав Вінницю у володіння своїм племінникам — братам Коріатовичам. Походження назви міста як вважають дослідники, пов'язане саме з цим (старослов'янське слово "віно" означає "придбання", "посаг").
У ті часи вінничани були хліборобами, скотарями і ремісниками,яким не дуже щастило на мирне життя — то турки з татарами захоплять, то поляки прийдуть — по черзі. Розпочалася Друга Світова — і тут вінничанам знову не пощастило — наостанок, перед тим, як місто залишилося в спокої, його загарбали німці (широковідомо, що в першу чергу потрапляючи до Вінниці, туристи починають цікавитися ставкою Гітлера, залишки якої розташовані неподалік міста). От про неї я зараз трохи і розповім.
 
 
 Як видно з наведеної мапи — доїзджаємо до Вінницького зоопарку, потім до Стрижавки, а там — гаями до Вервольфа. Якщо йти пішки від зоопарка — то буде близько 8 кілометрів.Але чесно кажучи, якщо ви не скінхед, і не історик, і не археолог — на ставку можна не їхати. Бо побачите ви там щось на кшталт цього:
 
 
Так-так, просто кам'яні брили посеред поля. Ніяких підземних ходів, таємниць і всього такого іншого. Бо ще в далекому 1944 ставку було підірвано самими німцями — щоб нікому нічого не дісталося 🙂
Спочатку будівництво ставки планувалося під Лубнами в Полтавській області, але там дуже активно діяли партизани, тому вибір упав на Вінницю — віддалене затишне місто. Крім того, під Вінницею знаходилося близько 10 німецьких розвідувальних шкіл, що дозволяло контролювати партизанський і підпільний рухи. Не останню роль відіграло й місце розташування міста на шляху майбутньої трансєвропейскої магістралі Гамбург — Готенланд (так німці називали Крим).
Деякі історики стверджують, що при виборі місця для ставки фюрер керувався порадами магів, екстрасенсів та астрологів. Але щось погано вони йому допомогли, як на мене (а може, і самі хотіли від Гітлера здихатися?). Бо гіршого місця для побудови житла знайти важко — в тому районі проходять геологічні розломи, близько до поверхні розташоване потужне гранітне плато. Багатий радіем граніт безпечний, якщо людина знаходиться на відкритому повітрі, але в закритому підземному приміщенні випромінювання і важкий радіоактивний газ радон-222, який у 7.5 разів важчий за повітря і не має ані смаку ані забарвлення, може перевищувати норму у багато разів. За однією з версій, Гітлер мав ураження слизової легень після газової атаки часів Першої Світової і проводячи в бункері практично весь час, отримав чималу дозу опромінення (розпад ядер радону і його дочірніх ізотопів в легеневі тканини викликає мікроопіки, оскільки вся енергія альфа-частинок поглинається в точці розпаду). У нього почали з'являтися симптоми за якими лікарі того часу не змогли визначити жодної з відомих хвороб: різко прискорилося старіння організму, з'явилося постійне запаморочення, слабкість в ногах і відчуття ейфорії. Отож навіть якщо і можна було б, я все одно не радила б нікому по тій ставці лазити.
Саме ж будівництво ставки велося з грудня 1941 р. по червень 1942 р. в умовах повної секретності. Німці спеціально поширювали чутки про заснування санаторію для офіцерів-фронтовиків. Але незабаром київські підпільники вже знали про прибуття до Вінниці Гітлера і повідомили про це в Москву.
Історичні джерела свідчать, що в будівництві брали участь німецькі фірми-підрядники, які виконували головні секретні роботи, вільнонаймані громадяни європейських країн. Військовополонені Червоної Армії і місцеве населення виконували найважчі роботи по спорудженню котлованів, видобутку граніту в кар'єрах поза центральною зоною ставки. Умови утримання полонених були нелюдські: багато людей вмирало від голоду та хвороб, важкої багатоденної роботи без спочинку. Будівельників, що в чомусь провинилися, німці розстрілювали на місці, трупи загиблих скидали у величезні ями біля сіл Стрижавка і Коло-Михайлівка. Про долю будівельників секретного об'єкта існують різні версії: від розстрілу полонених і підриву літака з німецькими інженерами та найманими робітниками, до вивозу військовополонених у табори і евакуації найманих будівельників до Німеччини.

Ось така невесела сторінка нашої історії. Гарно, що вона вже давно перегорнулася. 

Я вже повернулася

Мою коротеньку відпустку завершено. Вчора перебирала фотографії, гадала, що ж таке цікавеньке вам розповісти про Вінницю. Щось того цікавенького вийшло забагато для однієї замітки, тож готуйтеся до оповідання в декількох частинах 🙂 Якщо ви також любитель блукань та відшукувань історичних відомостей — не вагаючись їдьте. Декількох днів для поповнення скарбнички знань про рідну країну буде достатньо, і грошей багато не витратите. Вінниця однозначно дешевша за Київ.

От сьогодні і розповім, що потрібно мати для вдалої подорожі. 

1. Квитки. В цьому році вони у два рази дешевші.  Завдяки чому — гадки не маю. Чи то криза так незрозуміло вплинула на залізниці? Що замість минулорічних 38-42 гривень за квиток заплатити треба було всього 21-24 гривні?

2. Мапа. Туристу без неї ніяк, як не крути. Блукання по незнайомому місту це велике задоволення, а якщо в тебе нема мапи, воно може закінчитися безкінечними намаганнями з'ясувати, куди ж требе звернути тут або там. В Києві будь-яку мапу можна придбати в спеціалізованому магазинчику на Попудренка 54 (ст. м. Чернігівська). Мапа Вінниці обійдеться в 6-7 гривень.

3. Житло.  Що обрати — залижить виключно від ваших фінансових можливостей та вимог до комфорту. Можна зняти однокімнатну квартиру (від 140 гривень на добу), номер в готелі (від 110 гривень на добу за особу) чи кімнату (40-60 гривень на добу за особу, а можна і дешевше).

4. Їжа. Я коли мандрую містами, стараюся якомога менше часу приділяти готуванню. А ще краще — взагалі не думати про плиту і каструлі — є речі набагато цікавіші. Тож і харчуюся у кав'ярнях та столових або ресторанчиках — що на око впаде. Ціни в цих закладах можна сміливо ділити на два від київських.

5. Для тих, хто вважає себе інтернетоголіками, слід знати, що година користування інтернетом у вінницькому клубі коштуватиме 3 гривні, а якщо з флешкою — 4 гривні. 

6. Зручні обув та одежа. Як банально це не звучить, але замість босоніжок на підборах краще взяти кеди. Бо ніколи не знаєш заздалегідь, де знаходяться найцікавіші місця, і яким чином до них треба буде діставатися.

7. Гарний настрій. Без нього взагалі ніяк 🙂

8.  І останнє — ніколи не довіряйте прогнозам погоди! Якщо вам обіцяють сонячний тиждень — беріть з собою парасольку. А якщо обіцяють холодні дні — не забудьте про купальник. Я серйозно.

Далі буде 🙂 

Польоти над Лисою Горою — ІІІ

  
Насправді на Лисій Горі зараз все квітне і буяє 
 
Ось нарешті остання моя оповідка про Багринову/Лису Гору, найдовша. Я обіцяла розповісти, чому ж Лисогірський Форт не використовували за призначенням, коли були приводи — перша, друга світова війни, революція…
Насправді все пояснюється дуже просто. А тим, хто полюбляє чорний гумор, навіть смішно: майже відразу після побудівлі нового форта він став… морально застарілим. Бо була винайдена нарізна зброя, для якої ці вали не слугували перешкодою. Саме з цієї причини у 1897 році форт отримав статус фортеці-сховища ІІІ рівня. Якийсь час у форті зберігали величезну кількість піроксиліну (така вибухівка), і кияни навіть не підозрювали, що буквально сидять на "пороховій бочці"…
Сховище-тюрма-місце страт, а за часів Київської Русі — язичницьке капище. Так, раніше саме ця Лиса Гора (хоч і носила іншу назву) була одним з головних святих язичницьких місць до насадження християнства. Говорять, що князь Володимир частенько тут ганявся за тими, хто "…оскверняху землю требами своїми…", "…пред дубом молебни поют…", "…приносять яко жертви, пироги і каші, і яєшні, і, поклонясь березам, почнуть пісні сатанинські співати і дланьми плескати, і всяко бесяться…"
Може, саме завдяки насиченій на усілякі події місцевості начальник Лисогірської фортеці розробив інструкцію, у якій мовилося, що перед заступанням на варту офіцер зобов'язаний попередити солдата про незрозумілі звуки, що доносяться звідусюди — коли людина попереджена, вона буде не так сильно боятися… Та все ж таки стояти на варті було лячно і, звичайно, нудно. Щоб хоч якось розвіятися, солдати вишкрябували гострими предметами такі собі "візитні картки" на цеглі та камінні — хто, звідки, коли служив. Такі "візитки" можна знайти і зараз. Після того, як Лисогірський Форт втратив свою стратегічну вартісність і був покинутий воєнними, місцеві жителі розтягли його потроху, по цеглинці — за старою совдепівською звичкою: у господарстві все згодиться.
 
Окрім відкритої місцевості величезна частина гори заросла лісом 
 
Скажу чесно: цього разу до форта ми не дісталися. Бо по-перше, залізли на ту гору з іншої сторони (не забувши перебратися через річку Либідь), а по-друге, була вже достатньо пізня година. Довше, аніж за шосту вечора я не раджу затримуватися нікому. І це не тому, що можна почути дивний шелест привидів, що раніше лякав солдат, а тому, що ближче до ночі на Лиску вряди-годи злітається нечисть іншого роду. Іншими словами, неовідьми та сатаністи. Звичайно, якщо вам хочеться з ними поспілкуватися, залишатися на горі до ночі — це необхідна умова, але в інших випадках все ж таки краще піти.
Крім того, блукаючи лісом по Лисці, можна наштовхнутися на дерев'яних божків, серед яких є наприклад, Перун. Та якщо ви вирішите, що хочете на них подивитися, приготуйтеся до довгих, а можливо і безрезультатних блукань лісом — гора надійно оберігає свої таємниці і святині, не завжди підпускаючи до них незнайомців.
Нам божки також не далися. Але ми не засмучувалися, бо багато чого зробити і без них можна: пройтися по річці Либідь, полежати під вкритою рясним цвітом грушею, знайти "наскальні записи", залишені невідомим солдатом, вийти до городів і вуликів, які раніше належали ченцям…
Чесно кажучи, повертаючись додому ми вже не очікували на яскраві враження, і як виявилося, дарма — серед дерев нам відкрилася отака погоріла хатина:
 
 
Якщо уважно до неї придивитися, то можна вирішити, що жили в ній справжнісінькі ельфи: посередині однієї з кімнат росте дерево, а під самою хатиною… тече річка! Так-так, на фото цього не видно, але я кажу чистісіньку правду — хату будували навколо дерева, у підвішеному стані, над річкою. Тобто, ходиш по підлозі і знаєш, що під ногами не земля, а вода.
І не кажіть мені, що це був бомжатник. Погоджуся тільки на ельфів з Шимуредського лісу 🙂 

Польоти над Лисою Горою — ІІ

  
Такими жовтими суцвіттями минулого року була вкрита вся Лиска. Підіймаєшся на гору і тонеш в жовтому морі… Цьогорічна Лиска — зелена, з прошарками чорного від попалених навесні квітів.
 
Повертаюся до розповіді про Лису Гору. Багато хто вважає, що саме у цієї київської гори найгірша енергетика. Особливо вона погана у деяких дерев. І не дарма вважають — бо ж скільки людей було там повішено. Отак йдеш собі, і гадаєш: чи не на цьому дубі років 150 тому теліпалися злочинці, а то й просто люди з "інакшомислячих"?
Зазвичай до форту смертників привозили поночі. За даними музею "Косий капонір" на Лисогірський форт було доставлено близько 200 чоловік, переважно політичних злочинців. Доставлених до місця страти зустрічав кат із підручним та священник. Страчені позбавлялися права на християнське поховання, тому кат закопував тіла повішених неподалік шибениці. Досить цікавий мовний збіг пов'язано зі стратою вбивці прем'єр-міністра Столипіна на Лисці. Звали вбивцю — Дмитро Багров, а гора ця раніше носила назву — Багринова.

До речі, називати цю гору Лисою почали вже у часи Петра І, під час будування того самого форту — зовнішнього оборонного кільця Києва. Під час будування верхівку гори з деревами знесли, звідси і назва — "Лиса гора". Отож з відьмами етимологічно вона не пов'язана.
Охорона Києва складалася тоді з двох кілець охоронних споруд — внутрішнього, до якого входив музей Косий Капонір (шпиталь та форт), і зовнішнього — фортеця на Аскольдовій могилі, Києво-Печерська Лавра з ченцями-воїнами, Видубицький Монастир-фортеця та Лисогірський форт.

У передвоєнні роки на території урочища знаходились військові склади, що після війни були вивезені. При цьому підземні споруди підірвали.
Залишається питання: чому Лисогірський Форт використовували як тюрму, місце страти, сховище, але не використовували за його призначенням? Про це, а також про свої походеньки я розповім в третій замітці, що буде присвячена цій горі 🙂