Еоли

Колись я бідкалася, що не вмію писати великі речі. Це було б не так вже і важливо, якби в моїй голові з дитинства не засіло дивне слово «Еоли». Поам’ятаю, що якось заснула без них, а прокинулася вже з ними. Вірніше з думкою: «О, в мене тепер є Еоли». Пошук в енциклопедії підказав, що був такий міфологічний персонаж в Греції; але ж то — Еол, а в мене — Еоли. В ті далекі часи, коли поняття простору і реальності ще розмиті, Еоли могли виявитися будь-чим. Дивними фруктами, яких ще не куштувала восьмирічна дитина, птахами з Червоної Книги, невідомою країною… В мене вони стали казковим світом, в якому жили всі-всі мрії. Коли я виросла, все частіше почало виникати бажання написати про ті Еоли книгу, але-але… 🙂 Десь на десятій сторінці весь запал зникав і черговий зошиток відкладався до кращих часів. Рік тому я розгрібала шафи і нарахувала сім таких зошитків. Тоді стало зрозуміло, що конче потрібно щось із цим робити — забути про ті Еоли назавжди або виховати в собі наполегливість. Я обрала другий варіант; до того ж досить швидко знайшовся співавтор. Зараз вирішила поділитися з вами уривками книги та поназбирати різноманітне каміння до свого городу 🙂 Тож готую захисну каску, а ви готуйтеся до російської мови:

ГЛАВА 2

 

У многих народов, включая славян, тростниковая дудочка способна раскрыть тайну тому, кто на ней заиграет.

 

— Май, это ты уволок нож? Ма-ай!

Рада вышла во двор, огляделась по сторонам. В огрубевших от тяжелой работы руках она держала кусок мягкой кожи, из которой ее муж выкроит и сошьет пару нарядных туфель к осенней ярмарке. Год назад, выходя замуж за сапожника-вдовца Ингира, она и подумать не могла, с какими трудностями столкнется. Его единственный сын – двенадцатилетний Май, был настоящим оболтусом, если не сказать хуже. Много раз Ингир пытался куда-нибудь пристроить мальчишку: отправить учиться в деревенскую школу, выучить сапожному делу, отдать помощником на соседскую мельницу, наконец. И каждый раз такая затея заканчивалась провалом. За два года школы Май еле-еле научился читать и считать до ста, для шитья обуви у него не хватало терпения и аккуратности, а работать на мельнице Мая можно было заставить, только стоя все время рядом, иначе мальчишка просто испарялся в неизвестном направлении. Единственное, чем он был способен заниматься целыми днями, так это пасти овец и играть на самодельной свирели, вырезанной из камыша.

— И за что моему мужу такое наказание? – сокрушалась Рада. – Жена померла, сын – полуидиот – так и будет небось до конца дней своих овец пасти… Ну где его искать?! Май! Ма-ай, да чтоб тебя…

Выругавшись напоследок, женщина зашла обратно в дом и раздраженно кинула кожу на стол. Без портняжного ножа все равно ничего не выкроишь. А нож точно мальчишка утащил – снова небось отправился на болота за камышом. Ничего, вот родит она Ингиру еще одного сына – всем сыновьям сын будет…

Конечно, Рада была права – нож утащил Май. Но вовсе не для того, чтобы нарезать еще одну охапку камыша и смастерить несколько новых свирелей или пищалок для совсем уж малышей. Май утащил нож потому, что ему было страшно. Вот уже несколько лет он мечтал стать бесстрашным бардом, когда вырастет, а сейчас пришло время доказать свое бесстрашие и остановить вечный поток насмешек от взрослых и его сверстников.

Май был странным ребенком, чужаком. Таким же, как и его мать, которую сапожник Ингир встретил по дороге в поселок Зеленые Крыши, куда он пару раз в год отправлялся за кожей редкой выделки. Ингир считал, что это была любовь с первого взгляда, а его односельчане — что Фрея, женщина из далекого морского народа — его попросту заколдовала. Она была старше Ингира на пять лет, не имела ни гроша за душой и жила тем, что путешествовала от одного селения к другому, играя на вишневой флейте с серебряной инкрустацией в гостиницах и тавернах. Фрея знала множество песен, сказаний и мелодий, но никогда от нее нельзя было услышать что-нибудь, что относилось бы к культуре морского народа.

Она носила на шее ожерелье из мелких ракушек, а темные волосы собирала в высокий хвост. У Фреи были удивительные синие глаза и мелодичный голос. Рядом с ней деревенские женщины – простые и немного грубоватые, чувствовали себя неуютно. Они сразу невзлюбили Фрею, в первую очередь за ее необычную красоту, и сохраняли к ней враждебное отношение вплоть до ее смерти. Женщины могли бы извинить чужестранке ее бедность и неустроенность, но только не красноречивые взгляды своих мужей, предназначенные этой женщине из морского народа.

Фрея часто болела. Ей не подходил климат Междуречья, и было странно, почему она все-таки осталась с Ингиром. Она вышивала удивительные узоры на коже, из которой Ингир шил обувь, а вечерами играла на флейте. Через полтора года у них родился Май. Фрея умерла, когда Маю исполнилось четыре. Мальчик смутно помнил печальные мамины глаза и ее волшебные мелодии, помнил рассказы о далеком море и огромных кораблях, о больших крикливых птицах, которые ныряли и ловили рыбу, о искристо-белых соляных дюнах. Он дал себе слово, что когда вырастет, построит большой корабль и уплывет далеко-далеко. Сейчас он уже не помнил, куда и почему ему так сильно хотелось уплыть в раннем детстве, но желание уйти из родного поселка не пропало.

Маю не хватало маминых мелодий, а ее чудесную флейту отец спрятал. Игра на маминой флейте была одним из немногих запретов для Мая — Ингир любил сына и потакал любому его начинанию. Синими глазами, бледной кожей, характером Май напоминал Фрею, хотя фигуру и русый цвет волос унаследовал от отца. На одной из ярмарок Ингир купил сыну деревянную дудочку и показал, как на ней играть. Через некоторое время мальчик уже сам вырезал такие дудочки и пищалки из высокого тростника, и они отлично звучали. Май знал, что стоило сделать одно из отверстий шире или чуть уже, чем следует, и инструмент будет фальшивить – в наследство от матери мальчик получил отличный музыкальный слух.

Лет до десяти он бесконечно пропадал на лугах со стайкой других таких же пастушков, вырезая им пищалки из осоки, и они бегали, пугая пронзительными звуками мелких птиц и зверьков. Мальчишки часто просили Мая, чтобы он рассказал истории про море и странных существ, которые в нем обитают. Они не верили в море, но все равно слушали, затаив дыхание.

Так проходили год за годом, пока дети не подросли. Родители по очереди отправляли кого в школу, кого подмастерьем к пекарю либо горшечнику. Нескольким мальчишкам была уготована судьба служек в храме Эа. И только Май не желал оставлять своих овец. За два года он потихоньку растерял своих товарищей, но мальчишку это мало заботило – новые пастушки слушали истории Мая с еще большим энтузиазмом – он ведь был старше их, а значит, его словам можно было верить.

Пару дней назад Май, как всегда, сидел под старой лиственницей и, щурясь, задумчиво смотрел на Солнце. Когда-то бродячий музыкант рассказал ему старую сказку про небесный свод:

Давным-давно, когда только родились Эолы но уже произошло разделение на Добро и Зло, не существовало дня и ночи, потому что Солнце и Луна всегда появлялись на небосводе вместе. Яркое Солнце затмевало Луну, и ей было обидно. Она сердилась на Солнце за его красоту, сердилась на Эа за то, что Он не создал и ее такой же лучезарной.

И вот однажды Луна подговорила одного из предавших Эа Небесных Драконов проглотить Солнце. Этот Дракон ненавидел Эа, но был очень глуп. Проглотив Солнце, он стал медленно сгорать изнутри, он умирал в страшных мучениях. От его тела валили дым, затянувший небосвод на три дня и три ночи. Эолы погрузились во тьму. В абсолютную тьму, потому что слабый лунный свет не мог пробить дымную завесу.

Перепуганная Луна старалась светить изо всех сил, но у нее ничего не выходило. Тогда она спряталась на другой части небосвода, сгорая от стыда за свой поступок. Она поняла, что никогда не сможет сравниться со своим старшим братом – Солнцем. Луна молила Эа, чтобы Он освободил Солнце, но Эа уже не был так близок к своему творению, как в начале времен – ее мольбы остались без ответа.

Прошло трое суток, и Небесный Дракон сгорел полностью. От него не осталось даже пепла. Солнце снова засияло над Эолами, но его сил теперь не хватало, чтобы светить день и ночь. Теперь Солнце и Луна дарят нам свет по очереди, сменяя друг друга, но никогда не встречаясь. Так появилось разделение на Свет и Тьму.”

— Хватит изображать деревянную куклу, очнись.

Май опустил глаза. Перед ним стояли трое из его бывших приятелей – Петек, Ваньша и Ян.

Далі буде…

Як народився Гарфілд

 

Ось він. Та людина, без якої ми б ніколи не познайомилися з Гарфілдом. Американського коміксиста звуть Джим Девіс. В дитинстві Джим проживав разом з батьками і 25 створіннями кошачого роду на фермі, тож професійним котознавцем він був майже з народження. Можливо, і з Гарфілдом хлопець познайомився на тій самій фермі?

Коли Джим був ще маленьким, він захворів на астму.  Завдячуючи тому що на фермі було багато сіна, пір’я та хутра, Джим майже весь час проводив всередині домівки. Звичайно йому було нудно і батьки, щоб трохи розважити сина, подарували йому папір та олівці. Першою Джим намалював корову, яка була так несхожа на справжню корову, що малюнок довелося підписати.

Згодом хлопець виявив, що малюнки зі словами прикольніші за «просто малюнки». Він захопився. Тепер Джим малював де завгодно: на шпалерах, меблях, навіть на тваринах. Батьки, звичайно, сварили, але подіяти з цим нічого не могли — забереш олівець, знайде вугілець.

Після закінчення школи Джим переїхав до великого міста і поступив вчитися в художній коледж. Талановитий молодий коміксист без проблем влаштувався помічником відомого мультиплікатора Тома Райана. Джим робив всю «чорну» роботу — малював фони і тексти, навіть прибирав студію а у більш-менш вільні хвилини вчився майстерності. Його першим власним коміксом був Гнорм Гнат, комікс про комах. Втім, цю роботу мало хто зрозумів: «Джим, комікс може бути про кого завгодно — людей, собак, навіть корів… але про комах?!» — казали Джиму. І він погодився. Ретельно вивчивши ринок коміксів Джим зрозумів, що їх дійсно малюють про кого завгодно… але не про котів. Про котів коміксів не було, тому з під його руки і народився Гарфілд.  Художник не довго переймався, називаючи рудого бешкетника в честь свого дідуся — Джеймса Гарфілда Девіса. Як виявилося, рішення було вдалим — вже через два роки Гарфілда друкували в 41 американській газеті.

Якось газета Чікаго вирішила замінити стрічку з Гарфілдом на щось новеньке. Більше 1300 розлючених читачів встали на захист свого улюбленця, написавши скарги в редакцію. Гарфілда почали друкувати знову, і віттоді його популярність тільки зростала. В 1982 комікс друкувався вже у 1000 різних газет, а на сьогоднішній день Гарфілда читають передплатники понад 2600 видань. Був би мій блог газетою чи журналом, додала б і його до статистики 🙂

Епідемія. Шукаємо позитивне :)

 

Кожне явище має як позитивні, так і негативні сторони. Я вивчила це ще в далекому дитинстві. Коли після того, як тільки в одного тебе впаде з палички морозиво, друзі дають вкусити своє. І тоді ти можеш перепробувати декілька різних морозив, чого не трапилося би, якби твоє не впало. І навпаки — біжиш в піднесеному настрої у нових чоботях — обов’язково вступиш в калюжу. Нові чоботи новими залишаться, але будуть вже не такими чепурними. Можливо, то так діє на мене знак Зодіаку, що відшукую у всьому рівновагу? Як у маленьких подіях важливих тільки для мене, так і в загальних, на кшталт епідемії. І якщо задля рівноваги ніхто не пише, чого є позитивного в цьому вкрай негативному явищі,  це буду робити я 🙂

1. Щоб хто ні говорив, а епідемія — гарний привід зайнятися своїм здоров’ям. Люди схожі на того ішака з притчі, що буде бігти тільки якщо позаду стьобатимуть батогом, а попереду біля морди причеплять  морквину. Тож епідемія це той самий батіг, завдяки якому ми нарешті помітили морквину під назвою імунітет. Ця морквина у багатьох висить задалеко, а у декого майже з’їдена. Навіть якщо ви не хворі на грип, під час епідемії все одно почнете пити вітаміни, тепліше вдягатися, менше палити і більше займатися своїм здоров’ям.

2. Ліки подорожчали. Це погано, так? Як виконувати пункт №1, якщо на його виконання тепер грошей не вистачатиме? А пити хімію вважаєте, добре?… Ну-ну. Цікаво, як багато «корисних» пігулок не зашкодить вашій печінці, наприклад. Або ще чомусь. Або просто скільки штучних вітамінів засвоїться вашим організмом? Набагато корисніше підвищувати імунітет народними засобами а не хімічною продукцією, і подорожчання цін на ліки та їх дефіцит — гарні умови для подолання всесвітньої ліні заварити шипшиновий чай і натерти яблучно-моркв’яного салатику.

Не меншим попитом (тож ціною і дефіцитом) зараз користуються лимони і часник. Але їх легко замінити іншими продуктами. Замість часнику їжте цибулю.  Велику кількість вітаміну С вміщують не тільки лимони а й такі продукти як шипшина, грейфрути, смородина (варення, морожена смородина) калина і звичайнісінькі яблука.

Для зміцнення імунітету потрібно приймати вітамін В6, а знайти його у великій кількості можна в… бананах! Кілограм бананів якось смачніше за кілограм пігулок. Та й дешевше буде. Багато вітаміну В6 в горіхах. А от арахісові горішки ще й вітаміном Е токоферолом славні. Цей вітамін потрібен для кращого засвоєння всіх інших вітамінів. Тож їмо банани, запиваємо їх шипшиною і заїдаємо арахісовими горішками — ніякі епидемії імунітету не зашкодять.

3. Нарешті у вашого організму з’явиться можливість відпочити.

Раніше: Ви: «Я захворів. Але ж треба працювати. Температура невелика, шморгаю, горло болить, але я — супермен/вумен. Як і всі інші. Залишусь вдома — директор не зрозуміє. Я маю працювати. Вип’ю Терафлю, піду героєм на роботу». Співробітники: «Хворий, а прийшов. Але якби не прийшов, ми б план виконати не встигли. Бідолаха.  Тільки б не заразитися.» Директор: «Захворів? Ай, молодець! Та ні, молодець не те що захворів, а те що так за фірму переживаєш, що на роботу прийшов. Відданий працівник!»

Тепер: Ви: «Я захворів. Але ж треба працювати. Температура невелика, шморгаю, горло болить, але я — супермен/вумен. Як і всі інші. Залишусь вдома — директор не зрозуміє. Я маю працювати. Вип’ю Терафлю, піду героєм на роботу». Співробітники: «Хворий, а приперся. Він що, дурак?! Зараз епідемія — всіх заразить нафіг. А якщо то грип?! Та ще свинячий?! Треба терміново сказати директору. щоб відпустив додому, та ще й лікаря йому викликав для вірності, а то завтра також припреться.» Директор: «Захворів?! От ж…па! Що він тут робить?! Хворим не місце на роботі. Відправлю додому і скажу, щоб до кінця тижня не з’являвся — надійніше буде…»

Більшість застуд виникає не через холодний вітер і мокрі ноги, а через втому організму. Якось я працювала в поліграфічній фірмі. Як в більшості фірм такого типу під Новий Рік траплялися аврали — всім потрібні святкові видання, листівки, яскраві пакунки. Працюєш без вихідних по 12 годин на добу. Червоною рискою, за якою чекає застуда від перевтоми, для мого організму було закінчення другого тижня-початок третього в такому режимі. Десь посередині між всіма іншими співробітниками, які так само хворіли. У кожного організма вмикаються природні гальма, якщо ваш мозок не здатен увімкнути їх сам. В цьому році люди гальмують занадто різко.

4. Якщо коли-небудь ви мріяли походити в масці або уявити себе Гюльчатай, тепер це можливо зробити. Хоча не має ніякого сенсу, якщо самі ви ще не застуджені і не хочете розповсюджувати власні бактерії. Від чужих маски не спасають.

5. І нарешті, завжди знайдеться привід запастися гарним настроєм. Ще трохи про корисні не тільки для гарного настрою продукти:

Повторюся — їжте банани. Вони — джерело триптофану. Амінокислоти, що відповідальна за вироблення серотоніну мозком. Один банан в день може значно покращити ваш настрій. І від солодкого до зовсім гіркого — гірчиця та перець чілі як і банани, стимулюють мозок на вироблення серотоніну. Їжте картоплю в мундирах, якщо знаходитеся в перманентному стресі (викликаному епідемією, наприклад). В картоплі багато калію, який дуже швидко зникає з нашого організму під час стресу. Смокчіть кінзу, пийте молоко і не забувайте про звичайнісінький буряк — джерело фолієвої кислоти. А ще — шоколад, шоколад, шоколад! Тільки справжній, чорний. З багатим вмістом какао.