День Блога 2009

Вітаю всіх блогерів з нашим святом (детальніше про нього можна прочитати в редакторському блозі), а також ділюся сьогоднішніми блоговими знахідками:

1. Віднайти щось новеньке для себе саме на Блоксі мені було досить складно, але все ж таки можливо. Якось постійно проходив повз моєї уваги блог про розвідку і шпигунство spyglass.blox.ua. Мабуть добре маскувався за всіма жанрами шпигунської тематики 🙂

2. Далі шукати щось новеньке я пішла на лайвджорнал, і не пожалкувала. Всім любителям котів прийде до смаку блог Наталі http://natstory.livejournal.com, в якому я знайшла відомості про чудовий конкурс з малювання власного кота.

3. Ще одним приємним відкриттям став блог української дівчини, що малює чудові роботи в стилі японської анімації: http://cg-kun.livejournal.com

4.  І наостанок лайвджорнал подарував мені казково-преказковий блог http://holrich-holl.livejournal.com

5. Останнім в списку став англомовний блог, присвячений оглядам дитячих коміксів.

Сподіваюся, що мої знахідки вам також сподобаються 🙂

О, майже не забула про посилання на офіційний блог свята: http://www.blogday.org

Хочу купити підземний перехід

Прочитала сьогодні, що міський транспорт знову буде дорожчати. В першу чергу маршрутівки. Але це зрозуміло — наразі різниця в ціні між маршрутівкою і громадським транспортом невелика, а якщо брати до уваги короткі маршрути, то й взагалі різниця може складати копійок 25. Але ж якби тільки це. Вже з місяць точаться розмови про метрополітен. Нібито ціна на жетон має складати 2,5 гривні і ніяк не менше. От цікаво, а зарплатня звичайної людини скільки має складати? Якщо на роботу їхати потрібно метро і тролейбусом, наприклад? Або метро і маршрутівкою? Підрахувала і вийшло, що в середньюму на проїзд має витрачатися гривень 10 на день.

Може, й собі таким собі транспортним бізнесом зайнятися? Купити підземний перехід через дорогу з потужним трафіком і квитки на нього продавати. Турнікети поставити, стіни рекламою завішати… Не хочеш йти через перехід, чимчикуй на зустріч з вантажівкою чи навіженим гонщиком. А що? Можна вже зараз починати шукати інвестора — заробимо мільони.

А что ТАМ?

Солнце слепило глаза половинкой апельсина. Если ты лежишь на жесткой августовской траве и смотришь искоса на Забор, вторая половинка апельсиновой звезды срезается ровной полосой душистых сосновых досок.

Егор нашарил в траве камешек и кинул его, целясь в закрытый дверной проем. Камешек упал в траву, не долетев метра полтора до Двери в Заборе. Эта дверь была всегда закрыта. Все те девять лет, которые прожил Егор, на ее скобах висел огромный ржавый замок. Возможно, когда-то этот замок был новеньким и блестящим; и пахло от него кисловатым металлом и машинным маслом, и возможно когда-то у кого-то был от этого замка ключ. Но Егор ничего такого не знал. Бесчисленное количество раз он ходил вдоль Забора, водил ладонью по гладкой древесине; прикладывал нос к доске и вдыхал сосновый запах. Бесчисленное количество раз не только Егор, но и все другие ребятишки искали щели, в которые можно подсмотреть, а что же ТАМ? Подпрыгивали в надежде, что на этот раз прыжок будет достаточно высоким, что глаза окажутся чуть выше той ровной сосновой полосы, которая срезает половинку Солнца.

Бесчисленное количество раз они спрашивали у своих родителей:

— А что за забором?

И получали в ответ:

— Ничего.

— Но так не может быть! Там же должно быть что-то… ну скажи, там живут Феи, правда?

— Фей не бывает.

— Тогда там Волшебный Лес?

— Отстань.

«Я так больше не могу», — думал Егор. — «Взрослые вечно что-то прячут от нас — конфеты, бенгальские огни и мандаринки перед Новым Годом; они не показывают нам своих журналов и дисков; а когда спрашиваешь у них почему, или что там, или просишь: покажите пожалуйста, они всегда говорят — «отстань»».

А вдруг ТАМ,  за Забором — целый Город? А вдруг ТАМ скважина к центу Земли? А вдруг ТУДА упал инопланетный корабль?!

Он узнает (они узнают) что же ТАМ уже сегодня вечером.

Егор улыбнулся. Забор был очень высоким. До его края не только нельзя было допрыгнуть; до него нельзя было достать даже если станешь кому-нибудь на плечи. Но сегодня вечером каждый из ребят принесет большой белый кирпич со стройки; они построят Лестницу Через Забор, и…. и…

Железные пути, проложенные на высокой крутой насыпи, загудели. Мимо пронесся поезд. Не меньше, чем думать о том, ЧТО находится за Забором, Егору было интересно думать, КУДА едут все эти громкие поезда.

Мальчишка смотрел на несущиеся мимо темно-синие вагоны, а пассажиры этих вагонов смотрели сверху на деревянный забор, огораживающий пустой кусок поля и не замечали мальчишки. Они никак не могли понять, кому понадобилось ограждать Абсолютное Ничего?

 

Гарфілдовий ювілей

Так-так! У Гарфілда в моєму блозі перший ювілей. Разом з сьогоднішнім випуском мною було викладено і перекладено вже 100 коміксів. А якщо точніше, то 104. Насолоджуйтеся 🙂

Сьогодні день шуміння мушель

Блукала блогами і знайшла посилання в закладинках блога Джульєтти на дивний календар. В тому календарі значиться, що сьогодні у нас День Шуміння Мушель, завтра буде День Вигулювання Черепахи, а післязавтра — День Шепотіння з Місячними Дівами. Якщо взяти до уваги, що черепахи у мене немає, а кицьок своїх вигулювати буду наврядче, залишається мені слухати мушлі і шепотітися. До більшості днів в календарі є пояснення з малюнком, а іноді й декількома. Рекомендую зазирати туди іноді задля створення казкового або просто гарного настрою 🙂

КаленДАРь - праздник на каждый день

Королева Світляків — Закінчення

Остапко витяг якір і кинув його у воду. Дмитрик теж так зробив, а потім прошепотів другові:
— Виявляється мій батько і Клапотник знайомі.
— Так, а ще наші батьки майже одразу здогадалися, де шукати світляків. І Клапотника звуть не Клапотником, а Онуфрієм.
Нагорі щось важко човгало, наче кучугури перекочувалися.
— Слухай, а якщо там ціла зграя злочинців? – знов прошепотів Дмитрик.
— Навіть якщо і зграя, то про нас вони поки що не знають. Якби щось сталося, мій батько крикнув би нам, мабуть.
— А якщо їм одразу рота кляпом заткнули? І тепер їх безпорадних та зв’язаних катають туди-сюди? Чуєш, як там гуркотить?
— Знаєш, давай я до твого човна переберуся, — вирішив Остапко.
Аж тут з прочиненого лазу хтось викинув мотузяну драбину, і хлопець з переляку шувбоснув у воду.
— Ех ти, пірнальщик, — у отворі з’явилася розкуйовджена голова дядька Сергія. – А ну залазьте-но сюди, та швиденько, поки не застудилися!
Остапко почервонів навіть від сорому, що так перелякався, але нічого не сказав і мерщій схопився за драбину. 
У голуб’ятні було так світло, що спочатку хлопець замружився. А коли нарешті відкрив очі, то й рота також відкрив – на підлозі, старих ящиках і пташиних жердинах сиділи десятки світляків. Деякі з них постійно перелітали з місця на місце і тихенько дзижчали. Хлопець спробував знайти їхнього з Дмитриком світляка, але так і не побачив його в цьому розмаїтті крил і світу.
— Ого! – розгубився Дмитрик, також залізши до голуб’ятні.
— Ось вам і ого! – сказав Остапчин тато, стягуючи з сина мокру сорочку і замотуючи його у смугасту ковдру.
Старий Клапотник сидів на табуреті і похмуро дивився на прибульців.
— Ну що, сьогодні спати точно не будеш – тепер тільки й встигай двері зачиняти-відчиняти за ліхтарниками! – сказав Клапотнику дядько Сергій.
— Нічого, не розвалюся. Ви тільки ковдру мені поверніть потім. А Королеву – і не благайте навіть, не віддам.
— А ми у тебе її і не просимо, — сказав дядько Сергій, віднайшовши поглядом світляка зі стрічкою. – От скажи, Онуфрію, чого ж ти і цього не забрав, а на дереві залишив?
— Не встиг я. Вже сонце зійшло, і люди з’являтися на вулиці почали… от і злякався, що побачить мене хтось з цим світляком — і у першому-ліпшому місці комаху залишив.
— Ага. А на місце, на стовп ліхтарний його що, складно посадити було?
Дід іще більше набурмосився:
— Цей ваш світляк висів на найвищому стовпі міста. Я його веслом звідти знімав, та й то боявся, що не дістану, от.
— Ну гаразд тоді. Хлопці, прощаймося і поїхали – нам ще до ліхтарників треба, а вдома торт смачнючий чекає.
— На добраніч!
— На добраніч! — сказали Остапко та Дмитрик хором і полізли вниз. Чудернацьке то було «На добраніч», бо замість нього хотілося стільки усього запитати в діда. І в батьків теж, до речі. Звідки вони знали, що світляки у старого Клапотника?
— А звідки ви дізналися, що світляки у Клапотника? – знов хором запитали вони, тільки-но човни проминули голуб’ятню.
— Це довга історія, — задумливо сказав дядько Сергій, що обережно тримав у долонях світляка, як і раніше, обмотаного стрічкою.
— А… а що то за королева?
— І навіщо Онуфрію стільки комах? І чого ви його не заарештували?
— Здається, Сергію, одними відмовами не оберешся, — усміхнувся Остапчин тато. – Ну гаразд, хлопці, слухайте…
І хлопці слухали, пливучи темним містом у пошуках ліхтарників, і слухали, поки серед нічної тиші поверталися додому, і слухали, поки всі разом пили чай зі смачнючим тортом (навіть Дмитрикова мама знов до Остапка в гості прийшла, бо встигла все прибрати і навіть цукерок з собою принести):
«Давно, ще за мого дитинства, жив у Кам’яному місті ліхтарник, якого звали Онуфрій» — розповідав Остапчин тато. – «Усі інші ліхтарники йому дуже сильно заздрили, бо він зловив у лісі та приручив Королеву Світляків. Світлякові Королеви живуть довго-довго, майже сто років, і ніколи не шукають зграю, до якої можна було б приєднатися. Навпаки, це саме у пошуках своєї Королеви усі світляки збігають від хазяїв. Звичайно, коли почувають, що вона десь поряд.
Спочатку ніхто з мешканців Кам’яного Міста не знав, що у Онуфрія живе саме Королева. Бо вона така сама, як і інші світляки, і нічим від них не відрізняється. Але потім ліхтарники, коли кожного разу почали знаходити своїх світляків у Онуфрія, здогадалися. Знаєте, скільки разів вони намагалися викупити у нього Королеву! І навіть вкрасти. Та нічого у них не вийшло – Онуфрій дуже прив’язався до Золотавки – так він її називав.
Аж одного разу, влітку, хтось підпалив Онуфрієву хату, і бідолашній Золотавці нічого не лишалося, окрім як вилетіти у вікно. Онуфрія тоді не було поруч – він блукав Темним Лісом, можливо, сподівався цього разу зловити світлякового Принца. І сусіди нічого вдіяти не могли – бо того літа стояла напрочуд сильна засуха. Отак Онуфрієва хата згоріла вщент, і тоді люди переробили голуб’ятню на маленьку хибарку для погорільця. Усі вважали, що він буде жити в хибарці недовго – відбудується заново, знайде собі іншого світляка…
Але Онуфрій нічого не став відбудовувати. Кожного дня бідолаха блукав вулицями і шукав свою Королеву. Іноді він вночі відкривав клітку з якимось світляком і випускав його у надії, що той полетить до Королеви…»
— А навіщо йому цього разу знадобилося відкрити усі клітки? – сонно запитав Остапко, коли вже вкладався у ліжко.
— Мабуть, таки знайшов свою Королеву. І таким чином вирішив перевірити, чи справді це вона.
— Тобто, усі світляки здійнялись і полетіли до неї?
— Так, сину. А тепер спи…

 

Ось і вся казка. Так і хочеться сказати: «Ось і казці кінець, а хто слухав — молодець.» Якщо дочитали до кінця — мені це приємно. Чесно 🙂

Garfield

І знов вітаю Гарфілда в своєму блозі:

Після таких випусків починаєш думати — може, слід було робити Гарфілдову появу в моєму блозі не п’ятничною, а понеділковою? Сьогодні понеділкових Гарфілдів цілих два:

А цим спокійним і доброзичливим Гарфілдом хочу всім побажати вдалих вихідних!

королева Світляків — 6

Всі попередні частини казки можна знайти в цій категорії.

Поки вони розмовляли, комаха трохи оговталася і, розправивши крильцята, підлетіла до вікна, щоб з глухим «бум!» гупнутися у скло.
— Чогось він нервується, — зауважив дядько Сергій.
— Нервується?! Та він нам вікно зараз розіб’є! – Остапчина мама схопила ганчірку, яку так і залишила на підвіконні після того, як з’явилися хлопці, і спробувала відігнати комаху. Але світляк з іще більшою настирливістю гупнувся у скло.
— Та що ж це з ним?
— Чекайте! Він мабуть, почуває що десь поблизу знаходяться його родичі! Нам треба перев’язати його стрічкою, щоб не втік, а потім пустити по сліду. Є у вас яка-небудь стрічка?
— Зараз у коробці для шиття подивлюся.. а чай ви пити що, вже не будете?
— Потім поп’ємо. Та й торт набагато смачнішим видається коли знаєш, що всю роботу зробив.

Остапко і Дмитрик теж тихенько піднялися і почимчикували до дверей.
— А ви куди? – запитала все чуюча та усе бачача Остапчина мама.
— Ми теж з татом човном поїдемо! – відповів Остапко.
— А тато тобі дозволив?
— Татку, можна з вами? – з надією запитав хлопець в той час, як Дмитрик теж шепотів щось на вухо своєму татові.
— Мама сказала, що ти сьогодні не дуже добре поводився.
— Я ж хотів якнайкраще!
— Усі ми завжди хочемо якнайкраще, — заперечив йому батько. – Але з непослухів зробити щось «найкраще» на жаль, не дуже часто виходить.
— То що ж мені робити?
— Пообіцяй, що будеш слухати маму. Тільки правдиво пообіцяй, від щирого серця.
— Навіть якщо справді побачу десь золото, все одно слухатися?
— Якщо побачиш, ти завжди можеш сказати про це нам, а ми щось придумаємо.
— Гаразд, тоді обіцяю. Від щирого серця!
— Альошо, там же може бути небезпечно! – втрутилася мама.
— Ні, я майже певен, що нічого небезпечного в цій пригоді не буде.
— Тоді.. тоді добре… тільки вдягніться тепліше!
— Бачиш, як можна чогось добитися, якщо просто ґречно цього попросити, — наставляв тато Остапка, повернувши човен у ту сторону, куди поривався світляк. Дядько Сергій їхав поруч у своєму човні разом з Дмитриком і пояснював, що солодощі діють на світляків наче сухі дрова на вогник. Наївшись цукру донесхочу, комаха буде світитися до ранку, а потім поволі згасне і засне.
Хлопцям було якось незвично дивитися на темні пусті вулиці, залиті водою. Усі мешканці Кам’яного Міста сиділи по домівкам, не наважуючись мандрувати неосвітленими розливами. Тільки ліхтарники безпорадно товклися біля центру водних наглядачів і чекали поки їх сповістять, куди могли зникнути всі світляки.
Остапко дивився у чорну воду і думав: А що, якщо до міста запливе Чудо-Риба і вони її не помітять? Або наштовхнуться на коряжину і полетять догори дригом? Та ні, річкові наглядачі ще з місяць тому повиловлювали з річки всі-всі коряжини.
— Гей, дивіться! – стурбовано крикнув Дмитрик, втупившись поглядом у якийсь провулочок. Остапко і собі придивився. З віконець якоїсь хибарки линуло світло.
— Та це ж стара голуб’ятня! – здивувався Остапко.
Коли хлопці були ще зовсім маленькими, батьки їм казали, що на цій голуб’ятні оселилися привиди. І тільки з рік тому вони довідалися, що насправді у голуб’ятні живе старий дід Клапотник, якого так називали, бо він шив собі одежу з різноманітних клаптів. Цей дідуган був трохи не в собі, і доросліша дітвора часто бігала за Клапотником вулицями з надією відірвати собі смужку матерії від його одягу, а от малеча Клапотника боялася.
Чоловіки перезирнулися:
— Я бачу, ти з самого початку знав, де світляків шукати, — зауважив дядько Сергій.
— Скажімо краще, я здогадувався. А тепер усі тихенько!
Два човники сковзнули під голуб’ятню. Дядько Сергій обережно піднявся і постукав у дверцята, що були пророблені в підлозі голуб’ятні. Світляк так і рвався зі своєї вервечки – дали б йому волю, він би стукався у ці дверцята, як у вікно Остапчиної кімнати годину тому.
— Онуфрію, відчиняй, це я! – дядько Сергій грюкав усе настирливіше і настирливіше, поки згори не почулося ображене човгання. У всякому випадку переляканому Остапкові човгання здалося саме ображеним.
Дверцята нарешті прочинилися і світляк відчайдушно майнув нагору, до своїх світлякових братів і сестер. Дядько Сергій, не гаючи часу, схопився за дерев’яну перекладину, підтягнувся і теж щез у яскравому світлі, що струменіло згори.
— Почекайте трохи, — сказав Остапків татко, також зникаючи нагорі.