Королева Світляків — 3

<<До початку казки

Дмитрик піднявся, став навшпиньки і зняв з гілки клітку з комахою. Світляк* справді здавався млявим, тихенько продзижчавши щось, він склав крильцята і закляк на підлозі клітки.
— Як ми його повеземо? – запитав Остапко.
Дмитрик задумливо подивився на клітку. Зважив її на долонях. Вона була зроблена з легких металевих дротів, і не дуже велика.
— Треба її прив’язати чимось.. Наприклад, до моєї голови.
— До голови?
— А куди ще? У річці тільки голова залишиться понад водою.

Остапко подивився на Дмитрика, потім на себе, і йому сяйнула думка. Він витяг ремінь зі своїх штанів і припасував його до клітки.
— Зігнися, — попросив друга.
— Тільки обережніше, не перетягуй мене сильно! Ні, тепер трохи затягни, бо зісковзне…

Хлопці ще хвилин десять вовтузилися на дереві, намагаючись вправно закріпити ремінь у Дмитрика на голові. Світляк щось обурено дзижчав, але дуже мляво – його покидали останні сили.
— Нічого, малий, скоро ми тебе привеземо додому і добре нагодуємо. Дмитрику, а чим їх годують?
— Та не знаю, у батька спитаюся. Йому головне зараз – потрапити у темряву. Ну що, я тепер схожий на китайського імператора?
Дмитрик кумедно звузив очі і вклонився, ковзнувши кліткою о дубове віття. Світляк голосно задзижчав.
— Ні, зовсім не схожий! – розреготався Остапко. – Ти схожий на мокрого хлопчину з кліткою на голові!
— Ну не схожий, то й не схожий. Не думаю, що імператорам у тому Китаї цікаво живеться.
— Зовсім не цікаво. Їм же увесь час треба під охороною сидіти, щоб нічого з ними не трапилося! Немов… немов ми б увесь свій час були під маминим наглядом! – сказав Остапко і аж злякався від такої можливості. Дмитрику теж щось схоже спало на думку, і він поспіхом зліз з дерева у воду і поплив до Остапчиної домівки.
Коли хлопці дісталися до вікна, вже спадали сутінки.
— Почекай трохи, я зараз залізу і тобі допоможу, — прошепотів Остапко другові. – Тобі з тією кліткою на голові самому буде незручно.
Він намацав рукою слизький поріжок, міцно вхопився за нього, підтягнувся, наче молода ящірка, і перечепився за підвіконня.
Дмитрик дивився, як його друг полегшено зітхає, здираючись до своєї кімнати, а потім, зойкнувши, незграбно падає всередину.
— Ну нарешті! – Над Остапком стояла розлючена мама. Лівою рукою вона уперлася в бік, а правою нервово помахувала ганчіркою, якою зазвичай змітала крихти з обіднього столу. Як Остапко знав, це була крайня ступінь розлюченості.
— Ні до якого Дмитрика ти сьогодні не потрапиш, заруби собі на носі!
— Та він…
— Що він?! Що він?! Батьки його вже другу годину шукають! І тебе теж шукають – всіма вулицями! Я тут місця собі не знаходжу! А якби ти потонув?! 
— Не знаю.. та Дмитрик..
— Тільки не кажи, що це він тебе купатися підбурив! Ти ж – син річкового наглядача! Ти маєш гарний приклад іншим хлопцям подавати! А ти що робиш?! Де Дмитрик, до речі?
— Там – унизу…
— Ой лихо ж ти моє болотяне! – Остапчина мама кинула ганчірку на підвіконня і відсахнулася, побачивши, як замерзлий Дмитрик люб’язно протягує їй клітку зі світляком, який вже починав очунювати.
— Можете забрати його в мене, будь-ласка? Мені здалося, що ви вже закінчили основну розмову, – чемно сказав хлопчик.
— Помиляєшся, ми тільки-но розпочали, — відповіла жінка, допомагаючи йому забратися усередину. – І продовжимо, коли з’являться твої батьки. Тепер – бігцем перевдягайтеся у тепле і анічичирк мені!
Остапчина мама схопила ганчірку і вилетіла з кімнати, не забувши замкнути двері.
— Ну от мені і день народження, — похнюпився Дмитрик.
— Тепер мене до літа на вулицю не випустять, — зітхнув Остапко. – Ось, тримай шорти і светра. У светра може рукави задовгі, та це нічого – закатати можна.
— Тепер ми і справді як китайські імператори, — зітхнув Дмитрик. – Сидімо у своїй фортеці під особливим наглядом.
_________________

*Казкові світляки зовсім не схожі на справжніх. Вони великі, зеленокрилі, дуже-дуже яскраві.

Далі буде 🙂

Королева світляків — 2

<<<До початку казки

«Поплисти, здертися на дуба і забрати? Якщо там справді золото, то ми зможемо змайструвати з татом найшвидшого човна у місті, собаку завести, а для мами замовимо з того золота візерунчасті сережки, і вона не буде лаятися!» — гадав Остапко. – «Але ж якщо не золото… то все одно потім скажу батькам, що думав – там золото!» — остаточно вирішив хлопчик, знімаючи капці і сорочку.
Тихенько відкрив вікно, звісився через нього, пальцями дістав до води – холодна! Тяжко зітхнув і відпустив руки.
Під воду пішов тихо – наче риба, а потім швиденько виринув, засичавши від морозу. Поплив до дерева, хапаючи дрижаків – і чого штані не зняв? Було б легше…
— Остапко?! – здивовано озвався хтось поміж віттям, коли він дістався до старого дерева.

Остапко підвів голову і побачив мокрого Дмитрика. Той сидів на товстій гілці та тремтів.
— З-з д-дн-нем н-народ-д-дження, — простукотів зубами Остапко. – Т-ти т-теж-ж йог-го п-побачив?
— Кого – його? Дай-но руку, я тебе витягну.

Дмитрик схопив друга і з силою потягнув до себе на гілку. Мокрі хлопці притулилися один до одного у спробі зігрітися, помовчали трошки.
— То що ж я побачив? – нарешті запитав Дмитрик.
— Золото… – відповів Остапко, вже наперед знаючи, що ніякого золота немає – прямо перед ним на гілці висіла легенька клітка зі світляком усередині. Таких світляків кожного вечора ліхтарники розвішували на стовпах для ліхтарів, і світляки басовито дзижчали, протягом ночі освітлюючи вулиці Кам’яного Міста.
— Яке таке золото? – зацікавився Дмитрик.
— Та ніяке… а ти що тут робиш?
Дмитрик знітився:
— Сидів удома і нудився – батьки поїхали кудись, з друзів нікого на вулицю не пускають. А потім дивлюся – крутився на човнику біля того дуба сонний ліхтарник, повісив свого світляка і залишив. Спати подався, мабуть. Мені так цікаво стало – я ж ніколи світляків зблизька не бачив! Тільки на стовпах висять собі і дзижчать тихенько. Так цікаво, що не подумавши, шувбоснув у воду та поплив сюди.
— І що?
— Та що… – зітхнув Дмитрик. – Я ж не подумав навіть, як потім додому потраплю. Тепер залишається мені чекати, поки батьки повернуться.
— А до мене податися не здогадався? – обурився Остапко.
— Та якось не подумав… – Дмитрик підвів очі на світляка. – Скажи, гарний?
— Ага.. тільки він млявий якийсь.
— Нічні світляки погано сонячне світло переносять. Його б у темряві сховати.
— А ти звідки знаєш?
— Батько розповідав. Він коли молодий був, працював ліхтарником.
— Слухай.. а давай ми цього світляка собі заберемо? Гарний господар його б ніколи отак не лишив.
— Давай. Тільки тоді до тебе плисти треба.
— Ех, ну гаразд, — зітхнув Остапко, чухаючи потилицю. Мамі історія зі світляками зовсім не сподобається. Дістатися б додому так, щоб вона не помітила!

Далі буде… 🙂

Королева світляків

Колись давно похмурими осінніми вечорами Абетка складала казки. Одну з таких казок було нещодавно знайдено, підредаговано і вирішено оселити в блозі. Казка не дуже велика, але все ж таки прийшлося розбити ЇЇ на декілька частин.

 

КОРОЛЕВА СВІТЛЯКІВ

 

У давні-предавні часи біля Річки-Сунички звели люди Кам’яне Місто. Будівлі Кам’яного Міста височіли на довгих ногах-палях ніби стрункі курені, так, що до своїх домівок людям доводилося збиратися по мотузковим драбинам, а дітлахів після прогулянки саджали до кошиків і підіймали догори.
Напровесні Річка-Суничка затоплювала всі вулиці, і зелені луки за містом, на яких люди кіз пасли, і навіть галявину перед Темним Лісом. У такі часи жителі скидали з горищ на воду довгі пласкі човни та їздили ними один до одного в гості, або рибу вудили. І усім гарно було – юшка кожного дня, і скупатися можна, і стіни домівок фарбувати, сидячи у човні. От тільки дітям весняні розливи не подобалися – не пускали їх дорослі на вулицю гратися, бо ж не дай Боже, потонуть.
От і Остапка не пустили. Хоч і день народження у Дмитрика, його найліпшого друга, хоч і дорослий Остапко вже – скоро дев’ять років сповниться, і плавати гарно вміє.
— Татусь повернеться, і відвезе, — сказала мама.
— Та він же тільки ввечері повернеться! А Дмитрик на мене зараз чекає…
— Значить, ще трошки почекає, а я вам смачного торта спечу.

Тато в Остапка працює річковим наглядачем. Річкові наглядачі слідкують за ладом на воді, розчищають вулиці від завалів, що можуть завдати шкоди чиємусь човнику, спасають тварин, які під час розливу Річки-Сунички опинилися в Кам’яному місті і не вміють плавати. Багато чого гарного і корисного роблять річкові наглядачі. От тільки шкода, що справжня робота у них з’являється тільки навесні, а весь інший час вони сидять вдома, лагодять свої човни і чекають наступного розливу.
Остапко зітхнув. Зараз у татка дуже багато роботи, а якщо він і ввечері не повернеться? Таке часто буває…
— Мені ж недалеко зовсім – через дві хатини.. – знов почав просити Остапко. — Ну пусти, мамо.. я он учора навіть старого човна смолив – він тепер не тече…
— Сказала – одного не пущу, і край! Та на старому човні… Ще одне слово з твого боку – без торта залишитеся.
І мама йде на кухню місити тісто, а набурмосений Остапко човгає до своєї кімнати. Відкидає фіранки і дивиться на вулицю – як вода плещеться, як човники бігають туди-сюди. А он там – у вітті старого дуба виблискує щось. І що ж то блищати може? Дивився-дивився хлопчик і побіг на горище. Схопив довгу вудочку, видерся на стріху. Тільки б мама не почула!
Обережно-обережно підповз Остапко до краю стріхи, простягнув вудочку до дерева, але не дістав. Тоді замахнувся – може, на гачок оті блискітки зловить? І знов не пощастило – занурилася волосінь у воду попід самісіньким дубом.
— Гей, малий! Що ти ото робиш?! – обурено озвався човняр, що пропливав неподалік.
— Рибу ловлю.
— Я тобі зараз половлю рибу! Ану бігцем до хати, поки твоїх батьків не позвав!

Зітхнувши, Остапко згорнув вудочку і поліз до свого горища. Що ж поробиш – якщо той дядечка напатякає мамі, вона його і ввечері до Дмитрика не відпустить.
— Остапко! Що ти там робиш? – озвалася мама з кухні.
— Снасті на горищі розбираю!
— Їсти не хочеш?
— Ні, поки не хочу!

Що ж там блискотіло? Може, золото? Узяв хтось і сховав великий шмат золота на дереві, а Остапко побачив! І що робити?

Далі буде….

Котячі переживання

Вчора цілий день думала, що одна з моїх кицьок загубилася. Цебто, братів друг у нас залишався ночувати і вранці її випустив. Бо вона така — весь час до вхідних дверей біжить, і треба  стежити, аби не вискочила з квартири. Років шість тому вони її вже випускали — десь з місяць Баська лазила підвалами, поки брат її таки не знайшов. Вірніше, просто побачив як схожа на нашу кицька шугонула до підвалу. Тоді ми зверталися до слюсаря, щоб відкрив нам двері до темних і повних пацюків технічних приміщень будинку. Брат тоді щільніше одягнувся, взяв ліхтар і поліз шукати кицьку Знайшов хвилин через п’ятнадцять — кістки та шкіра. Відмивали їх обох — в міських підвалах старих будинків разом з котами і пацюками проживає нездоланна армія блох.

Тож коли вчора вранці на стукіт миски з котячою їжею вибігла тільки біленька, а смугаста не відгукнулася навіть на запах рибної консерви, за якими зазвичай просто трясеться; я вирішила, що знов нам лазити підвалами.

Перешукала всю хату, вибігла на сходи а потім і на подвір’я — смугастої ніде не було. На всяк випадок оббігла будинок. Коли зрозуміла, що можу не встигнути на роботу, пішла збирати речі (на сніданок часу вже не залишалося, тож купила собі по дорозі пиріжок). А ввечері… ввечері вона з’явилася. Заспана і вся в побілці. Тоді я зрозуміла, що до чого. Брат притарабанив додому великі колонки і запхав їх на шафу. А кицька видерлася на ті колонки й мирно проспала весь день попід самісінькою стелею.

Це я до чого? А до того, що треба любити своїх близьких. Бо можна незчутися, як хтось кудись піде назавжди, не попередивши.

Зуби

Завтра йду до зубного. До зубного я завше ходжу з одним й тим самим хворим зубом, починаючи з дев’яти років (тобто з того момента, як він у мене з’явився). Періодичність таких «походів» — кожен рік-півтора. Підраховувала сьогодні, скільки ж разів мені лікували один і той самий зуб — виходить, що вже більше десяти. Може, пора реєструватися в книзі рекордів Гіннеса?

А насправді це щось дивне — мати проблеми з одним однісіньким зубом. Як почав він рости хворим, так і продовжує себе вести. Кому-небудь видаляли нерви з одного й того ж зуба шість разів? Мені видаляли 🙂 Сподіваюся, що більше їх там не залишилося. Просто таке відчуття, що от-от випаде плобма, як вже було неодноразово; то ж треба йти її міняти.