Garfield

Якось не було часу на комікси про Гарфілда. То відпустка, то справи після відпустки… Сьогодні виправляюся, викладаючи черговий п’ятничний випуск коміксів. Якщо пам’ятаєте, вдома у Гарфілда з’явився супротивник. Котяча битва сторіччя розпочинається 🙂

*Гарфілд перелічує самі нещасливі види транспорту. Якщо про Титанік знають всі, то про величезний дирижабль та сина Форда Едселя під час правління якого компанія Форд втратила популярність, чув мало хто.

Білий кінь

Просто настрій 🙂 

— Намалюй коня, — прохала сестра.
— Гаразд, — відповіла я, рівняючи долонею золотавий пісок.
Сестра простягнула вербового прутика, зачаровано слідкуючи за моїми руками, що викреслювали плавні лінії на землі.
— Де ти навчилася так малювати? — запитала вона.
— Не знаю. Мабуть, завжди вміла, і з кожним роком все краще.
— А що, таке може бути? От я скільки не намагаюся, не можу намалювати коня.
— А ти не журись. Просто малюй. Коли-небудь твої руки зрозуміють, що саме тобі від них потрібно.
— Зроби гриву густішою — нехай вона розвіюється на повітрі.
Я підправила гриву і вона заструменіла хвилястою піною, виблискуючи у сонячних променях.
— Це — білий скакун з золотими гривою і копитами. Його ім'я — Грім.
— Чому Грім? — запитала я.
— Тому що його підкови висікають іскри на бігу, а збруя дзвенить, немов тисяча блискавок.
— А блискавки що, дзвенять?
— Так, дзвенять. Ти цього не знала?
— Ні. Я вважала, що вони світяться. Куди скаче Грім?
— Звідки мені відомо? Грім — вільний кінь.
— А я гадала, що ти знаєш про нього все.
— Я ще не познайомилася з ним як слід. Можливо, завтра я і буду знати про нього все.
— А може, завтра це буде вже інший кінь?
— Може…

Вінниця ІІ

Раніше Вінниця умовно поділялася на три райони. Район, де проживали виключно поляки — центральна частина міста, єврейський район, прилеглий до центральної частини і український — майже на висілках. Чому так, зрозуміло — поляки довгий час володіли містом, отож і селилися в його серці, євреї завше мали гроші, а українці… то можна і не казати. Цій розподіл помітно і досі. Чесно кажучи, цікаво просто блукати містом, коли трохи знаєш його історію, цікаво знаходити сліди минулого под шарами новітніх забудівель. От наприклад, старовинний мур з бійницями в центральній частині міста:

Зараз його стіни позарастали травою,   поосідали в ґрунті так, що для того, щоб зазирнути в бійниці, потрібно трохи присісти. А раніше мур надійно захищав поляків від козацьких військ.

 

 

Ідучи центром міста, ми на кожному кроці будемо наштовхуватися на каплички, католицькі собори, церкви. Можна навіть знайти православну церкву, яка раніше була органним залом, а ще раніше наскільки я зрозуміла, католицьким собором. Іноді буває і таке.

 

 

Можна поблукати вузенькими мальовничими вуличками; для Києва, навідміну від багатьох європейських країн, такі вулички — рідкість. До речі, у Вінниці є одна пряма вулиця, що бере свій початок з річки. І закінчується вона… теж річкою, перетинаючи півострів, на якому знаходиться центральна частина міста.

 

Трохи зголоднівши, поміж блуканнями можна сміливо бігти до будь-якої кав'ярні. Як на киянина, вінницькі ціни дуже толерантні 🙂 До того ж мої блукання проходили у робочі дні, коли всі громадські місця пустують. Знайомі порекомендували одну цукеркову кав'ярню (на фото), яку не так вже легко і знайти. Мене водили туди за допомогою мобільника. Блукаєш парком, переказуючи по телефону, що зараз перед собою бачиш, а тобі кажуть, куди завертати:

"Направо, підійди до фонтану. Що? Нема фонтану? А що є? Біле сяйво?! Яке таке сяйво? А… Тоді йди далі, а вже потім повертай. Та не туди повертай, не туди! То ти де? Знайшла? Що? Ні, вона інакше називається. Але як, не пам'ятаю. Та я ж точно кажу тобі, що ні! Коли знайдеш і скажеш мені, я обов'язково згадаю, як вона там називається…"

Щоб ви, якщо поїдете до Вінниці, не блукали таким самим чином, просто дам адресу гарної цукеркової: вул. Хлібна 3, звернути у дворик і не піддаватися першим враженням, що там бути нічого не може в принципі. У тій цукерковій не тільки різноманітні кава та чаї з тістечками, а ще й пташки співочі — дві такі собі папужки.

 

 

Отак блукаючи, почула я багато історій. Про школу на березі річки, яку було збудовано на місці православного храму, що був зруйнований у радяньскі часи. А храм цей зводили у свою чергу на язичницькому капищі, яке належало слов'янському божеству на ім'я Бусол. Щось нагадує це слово? 🙂 Зараз бусол більше відомий, як лелека, що дітей приносить. То так воно і є — цей язичницький божок відповідав саме за дітей. І такий він могутній видався, що й досі дітей приносить-приводить до себе, кожного першого вересня нових. До речі, ця школа вважається найкращою школою міста.

Або ще — надибала такі залишки чогось (фото вище). Відразу почала гадати, що то щось дуже історичне. А мені сміються:

— Яке ще історичне? Он, бачиш, ще ковзанка залишилася. Дитячий майданчик тут був.

— То чому ж такий занедбаний?

— А он бачиш храм попереду (показують на похмурий храм якоїсь зовсім не православної але й не католицької конфессії, а з тих нових, що зараз наплодилося). Викупили землю, майданчик зруйнували.

Обурююся. А потім дізнаюся, що тільки-но почав працювати той храм, як майже відразу його на три роки закрили. Бо було його спаплюжено. Яким чином — тільки чутки ходять, та такі, що лякати їми поночі гарно — кажуть, чорниця там на себе руки наклала, повісилася. Отож розумію, що підсвідомість не підвела — як не сподобалася споруда з першого погляду, так воно надалі іще менше подобатися стало.

 

 

А ще крім мене Вінницею та її околицями колись блукали мамонти. Цей кістяк, майже неушкоджений, було знайдено дітьми в селищі Ольгополь. За даними археологів під час смерті мамонту було близько 80 років. Кістяк справжній, а от бивні то муляж. Спеціально даю два фото — на другому розміри кістяка можна порівняти з розмірами дорослої людини (дівчина в зеленому) і зробити висновки щодо зросту тварини.

Про цей музей розповіли мені смішну історію. Якось повели дітей до музею, а до якого, батьки не дізналися. Запитують потім у дитини, а вона й відповідає:

— Ой, та не знаю я, куди! Ала там щось усі мертві.

— Як це, всі мертві?

— Ну як, а отак. Мертвий слон стоїть. Його ще палицями підперли. Мертві птахи та звірі, люди мертві… А живого нічого нема. Ну от зовсім нічого.

Довго ламали голову батьки, до якого ж такого страшного місця їх дітей водили. Поки не дізналися, що до краєзнавчого музею. А от вам крім мертвих слонів ще й мертва людина, щоб знали, що насправді не такі вже і страшні речі там кояться:

 

Багато ще чого хочеться розповісти, але то вже можна буде відкривати окремий фотоальбом. Тому далі — просто декілька фото з коментарями.

Це — найвідоміший і найстаріший готель у Вінниці, раніше носив назву "Савой" (не знаю, що це значить, але такі назви є також у єгипетських та російських готелів). Його побудували в 1912 році, в ті часи, коли Вінниця почала ставати стратегічно важливим об'єктом для Росії завдяки будуванню залізниці.

 

Це роботи з дитячої виставки, до якої я випадково потрапила. На першому фото — типові слов'янські ляльки, якими вони були у минулому. Як бачите, замість очей, носика та рота у стародавніх ляльок через обличчя були перетягнуті кольорові смужки-хрести. Цей хрест — символ Сонця, оберіг від зла та нещасть.

 

 

Найкращий засіб відкривання нових міст — гарно заблукати. Звичайно, блукати тре з мапою, але користуватися нею починати краще через годину-дві блукання у будь-яку сторону. Блукати тре з фотокамерою, дивлячися не тільки вперед і під ноги (це також корисно, бо можна натрапити на асфальтове граффіті), а на всі боки ще й вгору. Тоді точно нічого смішного та цікавого не пропустиш 🙂 Наприклад, я дуже замилувалася цією вивіскою:

 

Так замилувалася, що навіть зайшла до магазину запитати, чи продаються у них такі квіти, як на вивісці. Мені цілком серйозно відповіли, що не продаються. Я так само цілком серйозно запитала, навіщо вішати всім на очі те, чого у вас ніколи не було і не буде в продажу? Мені відповіли, що подумають над цим питанням. А я вже подумую, куди їхати блукати далі…

Вінниця І

Перша письмова згадка про Вінницю з'явилася у 1362 році, хоча поселення на тих землях існувало задовго до цього. Литовське князівство захопило територію Поділля, у тому числі й Вінницю, скориставшись послабленістю українських земель внаслідок татаро-монгольскої навали. Литовський князь Ольґерд передав Вінницю у володіння своїм племінникам — братам Коріатовичам. Походження назви міста як вважають дослідники, пов'язане саме з цим (старослов'янське слово "віно" означає "придбання", "посаг").
У ті часи вінничани були хліборобами, скотарями і ремісниками,яким не дуже щастило на мирне життя — то турки з татарами захоплять, то поляки прийдуть — по черзі. Розпочалася Друга Світова — і тут вінничанам знову не пощастило — наостанок, перед тим, як місто залишилося в спокої, його загарбали німці (широковідомо, що в першу чергу потрапляючи до Вінниці, туристи починають цікавитися ставкою Гітлера, залишки якої розташовані неподалік міста). От про неї я зараз трохи і розповім.
 
 
 Як видно з наведеної мапи — доїзджаємо до Вінницького зоопарку, потім до Стрижавки, а там — гаями до Вервольфа. Якщо йти пішки від зоопарка — то буде близько 8 кілометрів.Але чесно кажучи, якщо ви не скінхед, і не історик, і не археолог — на ставку можна не їхати. Бо побачите ви там щось на кшталт цього:
 
 
Так-так, просто кам'яні брили посеред поля. Ніяких підземних ходів, таємниць і всього такого іншого. Бо ще в далекому 1944 ставку було підірвано самими німцями — щоб нікому нічого не дісталося 🙂
Спочатку будівництво ставки планувалося під Лубнами в Полтавській області, але там дуже активно діяли партизани, тому вибір упав на Вінницю — віддалене затишне місто. Крім того, під Вінницею знаходилося близько 10 німецьких розвідувальних шкіл, що дозволяло контролювати партизанський і підпільний рухи. Не останню роль відіграло й місце розташування міста на шляху майбутньої трансєвропейскої магістралі Гамбург — Готенланд (так німці називали Крим).
Деякі історики стверджують, що при виборі місця для ставки фюрер керувався порадами магів, екстрасенсів та астрологів. Але щось погано вони йому допомогли, як на мене (а може, і самі хотіли від Гітлера здихатися?). Бо гіршого місця для побудови житла знайти важко — в тому районі проходять геологічні розломи, близько до поверхні розташоване потужне гранітне плато. Багатий радіем граніт безпечний, якщо людина знаходиться на відкритому повітрі, але в закритому підземному приміщенні випромінювання і важкий радіоактивний газ радон-222, який у 7.5 разів важчий за повітря і не має ані смаку ані забарвлення, може перевищувати норму у багато разів. За однією з версій, Гітлер мав ураження слизової легень після газової атаки часів Першої Світової і проводячи в бункері практично весь час, отримав чималу дозу опромінення (розпад ядер радону і його дочірніх ізотопів в легеневі тканини викликає мікроопіки, оскільки вся енергія альфа-частинок поглинається в точці розпаду). У нього почали з'являтися симптоми за якими лікарі того часу не змогли визначити жодної з відомих хвороб: різко прискорилося старіння організму, з'явилося постійне запаморочення, слабкість в ногах і відчуття ейфорії. Отож навіть якщо і можна було б, я все одно не радила б нікому по тій ставці лазити.
Саме ж будівництво ставки велося з грудня 1941 р. по червень 1942 р. в умовах повної секретності. Німці спеціально поширювали чутки про заснування санаторію для офіцерів-фронтовиків. Але незабаром київські підпільники вже знали про прибуття до Вінниці Гітлера і повідомили про це в Москву.
Історичні джерела свідчать, що в будівництві брали участь німецькі фірми-підрядники, які виконували головні секретні роботи, вільнонаймані громадяни європейських країн. Військовополонені Червоної Армії і місцеве населення виконували найважчі роботи по спорудженню котлованів, видобутку граніту в кар'єрах поза центральною зоною ставки. Умови утримання полонених були нелюдські: багато людей вмирало від голоду та хвороб, важкої багатоденної роботи без спочинку. Будівельників, що в чомусь провинилися, німці розстрілювали на місці, трупи загиблих скидали у величезні ями біля сіл Стрижавка і Коло-Михайлівка. Про долю будівельників секретного об'єкта існують різні версії: від розстрілу полонених і підриву літака з німецькими інженерами та найманими робітниками, до вивозу військовополонених у табори і евакуації найманих будівельників до Німеччини.

Ось така невесела сторінка нашої історії. Гарно, що вона вже давно перегорнулася. 

Я вже повернулася

Мою коротеньку відпустку завершено. Вчора перебирала фотографії, гадала, що ж таке цікавеньке вам розповісти про Вінницю. Щось того цікавенького вийшло забагато для однієї замітки, тож готуйтеся до оповідання в декількох частинах 🙂 Якщо ви також любитель блукань та відшукувань історичних відомостей — не вагаючись їдьте. Декількох днів для поповнення скарбнички знань про рідну країну буде достатньо, і грошей багато не витратите. Вінниця однозначно дешевша за Київ.

От сьогодні і розповім, що потрібно мати для вдалої подорожі. 

1. Квитки. В цьому році вони у два рази дешевші.  Завдяки чому — гадки не маю. Чи то криза так незрозуміло вплинула на залізниці? Що замість минулорічних 38-42 гривень за квиток заплатити треба було всього 21-24 гривні?

2. Мапа. Туристу без неї ніяк, як не крути. Блукання по незнайомому місту це велике задоволення, а якщо в тебе нема мапи, воно може закінчитися безкінечними намаганнями з'ясувати, куди ж требе звернути тут або там. В Києві будь-яку мапу можна придбати в спеціалізованому магазинчику на Попудренка 54 (ст. м. Чернігівська). Мапа Вінниці обійдеться в 6-7 гривень.

3. Житло.  Що обрати — залижить виключно від ваших фінансових можливостей та вимог до комфорту. Можна зняти однокімнатну квартиру (від 140 гривень на добу), номер в готелі (від 110 гривень на добу за особу) чи кімнату (40-60 гривень на добу за особу, а можна і дешевше).

4. Їжа. Я коли мандрую містами, стараюся якомога менше часу приділяти готуванню. А ще краще — взагалі не думати про плиту і каструлі — є речі набагато цікавіші. Тож і харчуюся у кав'ярнях та столових або ресторанчиках — що на око впаде. Ціни в цих закладах можна сміливо ділити на два від київських.

5. Для тих, хто вважає себе інтернетоголіками, слід знати, що година користування інтернетом у вінницькому клубі коштуватиме 3 гривні, а якщо з флешкою — 4 гривні. 

6. Зручні обув та одежа. Як банально це не звучить, але замість босоніжок на підборах краще взяти кеди. Бо ніколи не знаєш заздалегідь, де знаходяться найцікавіші місця, і яким чином до них треба буде діставатися.

7. Гарний настрій. Без нього взагалі ніяк 🙂

8.  І останнє — ніколи не довіряйте прогнозам погоди! Якщо вам обіцяють сонячний тиждень — беріть з собою парасольку. А якщо обіцяють холодні дні — не забудьте про купальник. Я серйозно.

Далі буде 🙂 

То що ж таке «закєжити»?

Вирішила написати переклади слів окремою заміткою, бо крім них та п'ятничних Гарфілдів є ще що сказати 🙂
Що таке ґанджа — вичерпно пояснила авторка Покатушок. Також це слово виявилося відомим таким блогерам, як koreanstar777 і docebantur. Хоча останньому здається, відомо про все, якщо не брати до уваги закєження. А у пана Першого з'явилися цікаві альтернативні версії перекладів. Все це можна передивитися в коментарях до цієї замітки. А ось і всі надані для експериментів слова:

Алюрний — аккуратный, опрятный 

Бекмес — арбузный мед

Відвільжати — оттаять, оттаивать, растаять 

Глупіти — смотреть 🙂 

Джиґели — ляжки 

Жерделя — дылда. А ще чомусь абрикос.

Закєжити — забеременнеть 

Импет — стремительность, сила, натиск 

Іверень — грязь от колес 

Їзити — перегораживать реку для ловли рыбы. Он як! 

Котвиця — якорь 


То про що ж іще я хотіла вам сказати? А про те, що йду у відпустку на тиждень 🙂 Не бійтеся, модерувати Блокс буде кому, хоча наступних п'ятничних Гарфілдів на жаль, не обіцяю 🙂

Garfield

 З сьогоднішньої підбірки коміксів ви дізнаєтеся, що у Гарфілда виникла серйозна проблема, яку він намагатиметься розв'язати досить довго. Тобто, цю "проблему" ми будемо зустрічати у коміксах і далі, поки… поки хитрючий кіт таки не вирішить їїї…. своїми котячими методами 🙂
 
 
 
 
 
 
 
 

У Абетки є абетка

У Абетки є абетка в украінсько-московському словнику. Так-так — в 1909 році не існувало українсько-російських словників, були тільки українсько-московські. І слова в тих словниках були такі дивні. Ніби зовсім іноземні, а не наші українські. От, наприклад, слово "відгаль" що означає, не знаєте? Бо я не знала, що це виходить російською "остановка, отдых, перерыв, досуг". Уявіть, що з'явиться у нас блогер, що буде суто староукраїнською писати. І сам не зрозумієш, і гуглом не перекладеш.

Тож хочу запропонувати нову гру. Я зараз надам список зі справжніми старими українськими словами, а ви спробуйте відгадати, що б вони мали значити. Список буду змінювати, додаючи до нього правильні відповіді та імена блогерів, які відгадають, що ж то за слово. Можливо, наприкінці ми навіть зможемо визначити, хто у нас найкращий лінгвіст? 🙂

Алюрний — ???

Бекмес — ???

Відвільжати — ???

Глупіти — ???

Ґанджа — ???

Джиґели — ???

Жерделя — ???

Закєжити — ???

Импет — ???

Іверень — ???

Їзити — ???

Котвиця — ???

На цій літері вирішила поки що зупинитися. Можливо, для жителів західної України ці слова прості, не знаю. Але мені більшість з них здалася чимось ну зовсім незрозумілим. 

Абсурдне

Якось моя двоюрідна сестра, ще мала, тільки після переїзду на нову квартиру, завітала до бабусі. Ввечері, коли вона від бабусі пішла, то зрозуміла, що не пам'ятає яким транспортом слід добиратися до нової домівки. Як розумна дитина, підійшла до міліціонера:

"- Дядечко, скажіть будь-ласка, на що мені треба сісти, щоб додому доїхати?"

"- А де ти живеш, дівчинко?"

Пауза.

"- А ви знаєте, я не знаю." 

Прийшлося вертатися до бабусі…

А ось випадок зі мною дворічної давності.

Так сталося, що їхала до Москви забрати свої речі (минулого разу не мала змоги перевезти всі). Збиралася швидко — кинула до рюкзала спальника (там у Москві була величезна кімната майже без меблів, чи не єдине місце, де маєш розкіш поспати на підлозі, не пояснюючи нікому, чому "не як нормальна людина на ліжку"), зубну щітку, мило і ще чогось самого необхідного потроху.

На кордоні ми опинилися вночі, я тільки-но солодко заснула, як почали ходити прикордонники (вже російські, бо наших незрозумілим чином проспала) і розпитувати, хто що везе. Дійшла черга до мене:

— Девушка, что в вашем рюкзаке?

— Мешок.

— ???

— Спальник.

— А еще что?

— Да ничего.

— Вы хотите сказать, что совсем ничего с собой не везете?

— Ну как… деньги везу… в разрешенном количестве.. зубную щетку…

Прикордоннику розмовляти зі мною набридло. Він зробив суворе обличчя і так суворо-суворо мені каже:

— Предъявите документы.

 Паспорт вже в останню мить перед тим як їхати, я запхала в бокову кишеню рюкзака. Але зовсім забула, що там також у маленьких полієтиленових пакетиках лежали дрібна йодована сіль і сода з минулого походу.Тож замість паспорта я витягнула ті пакетики і почала їх зачудовано роздивлятися, намагаючись пригадати, що то таке. Прикордонник також трохи пороздивлявся, а потім запитав:

— Что у вас в пакетах?

— Не помню. — До моєї сонної макітри потроху стало доходити, що зараз мене можуть зняти з потяга. Я розв'язала з одних пакетиків, спробувала на смак, і згадала, що то сіль. А в іншому сода. Отетерівший від такої нахабності прикордонник вихопив у мене нещасні пакетики і на весь вагон заволав:

— Что у вас в пакетах, я спрашиваю?!

— В этом соль, а в том сода.

— Вы что, надо мной издеваетесь?!! 

— Нет, я вполне серьезно. Я же попробовала и вспомнила. 

Другий прикордонник, що досі стояв мовчки, засунув палець до пакета (йому не пощастило — до пакета з содою), лизнув, скривився:

— И правда сода.

Я вже протягувала знайдений паспорт, не звертаючи уваги на бубоніння першого прикордонника про "тих клятих хохлів ідіотів". Другий прикордонник, якого ситуація скоріше розсмішила, аніж розізлила, жартівливо запитав:

— Вы хоть помните, куда едете, надеюсь?

— Да, в декларациях все написано, — підтвердила я, протягуючи заповнені декларації з неіснуючою адресою. 

Для тих, хто дочитав до кінця, у мене є питання-прохання: це я одна така ненормальна, чи у вашому житті також стається іноді щось подібне? Поділіться своїми історіями =)