Garfield :)

Як нещодавно сказала Яна, у коміксах про Гарфілда — гумор англійський. Я повністю погоджуюся. Іноді навіть трохи зміст комікса треба переробляти, бо "не доходить", над іншими стрічками можу сидіти десь по півхвилини, поки дійде, що ж там такого смішного 🙂 От наприклад комікс, де Гарфілдів хазяїн каже йому, щоб терміново зліз зі стелі. Ну що тут смішного? А смішно, коли придивитися до малюнка, то стає зрозуміло — якщо кіт послухається свого хазяя, перекине йому телевізор. Або, якщо зрозумієте, що малося на увазі в сьогоднішньому коміксі з люлькою і Гарфілдом — насмішить, а якщо не зрозумієте, то і не… зрозумієте 🙂
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

День Києва

На цих вихідних у нас буде день міста. Вірніше, цілих два дні. Чесно кажучи, на день Києва я стараюся не їздити до центру, та й взагалі ніяк його не святкую, бо не люблю великих скупчень людей. Особливо, якщо люди майже всі трохи напідпитку або трохи обкурені. А саме так воно завжди і буває, на жаль.

Але на ці свята все ж таки збираюся на виставку квітів, отож мені вкрай важливо було дізнатися, як працюватиме міський транспорт на свята. Поцікавилася недаремно 🙂 Якщо ви також збираєтеся їздити кудись по Києву, прочитайте розклад транспорта, щоб не потрапити в неприємну ситуацію на вихідних:

Влада планує обмежити рух транспорту під час проведення загальноміських заходів: на Майдані Незалежності — 30-31 травня; по маршруту “Майдан Незалежності — вул. Хрещатик — вул. Велика Васильківська — пл. Льва Толстого, розворот, вул. Велика Васильківська — вул. Хрещатик — Європейська пл., розворот і у зворотному напрямі” — 30 травня з 11:00 до 12:30.

Крім того, рух транспорту буде обмежений по маршруту “увл. Блакитного,1 — вул. Генерала Родімцова — вул. М.Рильського — вул. Голосіївська — вул. Добра дорога — пр.Науки — вул. Саперно-слобідська — ін. Науки — вул. Блакитного” 31 травня в 10:00 і по маршруту “Майдан Незалежності — вул. Хрещатик — вул. Велика Васильківська — пл. Льва Толстого, вул. Велика Васильківська (розворот за вул. Дімітрова) і у зворотному напрямі” 31 травня з 8:30 до 11:30.

Бажаю всім вдалих вихідних, але не прощаюся на сьогодні — за мною ще Гарфілди 🙂 

 

Диктофон

 
Ось такий цікавий прилад у мене з'явився на минулих вихідних. Чомусь дуже часто гарні думки приходять у голову тоді, і в таких місцях, де важко щось записати. Тобто, в дорозі. Тепер це — не проблема. За розмірами диктофон може, трохи більший, аніж на малюнку, важить якісь грами, а записати на нього можна до 120 годин різної балаканини. Потім скинути на комп'ютер і знову писати.. вірніше, надиктовувати.
Жаль, що нема нормальних програм розпізнавання російської речі (про українську взагалі мовчу). Якби була така програмка, Абетка надиктувала б багато-багато нових заміток. А так — поки що надиктовую собі лише англійські тексти — вирішила покращувати мовний рівень, а то розмовна англійська у мене ніяка.
До речі, прослуховуючи власний голос, дізнаєшся про себе дуже багато нового. Вухо відразу починає ловити мовні недоліки, навіть слова-паразити знайти можна. 

Правда чи ні?

1 історія — про гіркий шоколад.

Якось взимку Абетка подорожувала до Москви. Вийшло так, що Новий Рік вона зустрічала в потязі по дорозі в Москву, і Різдво теж зустрічала в потязі — вже по дорозі додому. Тобто, разом з рідними її на святах не було. Її взагалі ніде на святах не було. І грошей на якісь особливі подарунки не залишилося, і завдяки святам всі сувенірні кіоски були закриті. Тому Абетка вирішила поступити мудро. Вона знайшла у Москві дорогий (на наші теперішні гроші десь 40 грн за плитку) і дуже рідкісний (як для Києва) шоколад. Шоколад називався "шоколадом для справжніх полярників" і містив у собі багацько какао і багацько кедрових горішків. Таких шоколадних плиток вона купила три — найближчим родичам по плитці. Її родичі — справжні ласуни і ласунки, шоколад у них зникає моментально. Але того разу… того разу вони покривилися і повернули плитки Абетці, надавши при цьому, що нехай вона ту гидоту сама їсть. І що — Абетка з'їла. Рівно за півроку. Бо шоколад завдяки величезному вмісту какао був занадто гірким. А також занадто поживним — після одного шматочка ти кілька годин нічого взагалі їсти не бажатимеш. А тепер Абетка вишукує такий шоколад у Києві, бо дуже корисна річ, як виявилося. Особливо у різноманітних походах.

 

2 історія — про пітонів і злодіїв

Якось Абетка відпочивала в Алушті з сестрою. Оселилися дівчата безкоштовно через знайомих. Безкоштовно, бо була одна невеличка умова — повинні були вони іноді приглядати за трьома пітонами, які також жили з ними. У шафі. Вечорами пітонів забирали інші дівчатка на надбережжя — фотографуватися з туристами, а вже поночі повертали змій додому. Якось ті, хто повинен був пітонів повернути, зробити цього не зміг, і Абетка зі своєю сестрою пішли на надбережжя самостійно. Змій (тільки двох того разу) вони поклали до великої сумки та побігли собі найкоротшою дорогою додому — бо сильно спати хотілося. А найкоротша дорога була найтемнішою. Ще й найменш відвідуванішою. От і приколупався до дівчат якійсь дядько з ножем — вимагав, щоб сумку розкрили і найцінніше йому віддали. А дівчата що? А дівчата тільки раді старатися: "Ой, дядечко! Ви б знали, як ми собі руки повідтягували! Забирайте, ще й приплатимо". Дядько туди, а там — зміюки. Вереск його ще довго чувся, хоча самого й слід пропав. От вам і наука — ніколи не лазьте до сумочок незнайомих дівчат — хтозна, що ви там знайдете?

 То як вважаєте — де більше правди? 🙂

Польоти над Лисою Горою — ІІІ

  
Насправді на Лисій Горі зараз все квітне і буяє 
 
Ось нарешті остання моя оповідка про Багринову/Лису Гору, найдовша. Я обіцяла розповісти, чому ж Лисогірський Форт не використовували за призначенням, коли були приводи — перша, друга світова війни, революція…
Насправді все пояснюється дуже просто. А тим, хто полюбляє чорний гумор, навіть смішно: майже відразу після побудівлі нового форта він став… морально застарілим. Бо була винайдена нарізна зброя, для якої ці вали не слугували перешкодою. Саме з цієї причини у 1897 році форт отримав статус фортеці-сховища ІІІ рівня. Якийсь час у форті зберігали величезну кількість піроксиліну (така вибухівка), і кияни навіть не підозрювали, що буквально сидять на "пороховій бочці"…
Сховище-тюрма-місце страт, а за часів Київської Русі — язичницьке капище. Так, раніше саме ця Лиса Гора (хоч і носила іншу назву) була одним з головних святих язичницьких місць до насадження християнства. Говорять, що князь Володимир частенько тут ганявся за тими, хто "…оскверняху землю требами своїми…", "…пред дубом молебни поют…", "…приносять яко жертви, пироги і каші, і яєшні, і, поклонясь березам, почнуть пісні сатанинські співати і дланьми плескати, і всяко бесяться…"
Може, саме завдяки насиченій на усілякі події місцевості начальник Лисогірської фортеці розробив інструкцію, у якій мовилося, що перед заступанням на варту офіцер зобов'язаний попередити солдата про незрозумілі звуки, що доносяться звідусюди — коли людина попереджена, вона буде не так сильно боятися… Та все ж таки стояти на варті було лячно і, звичайно, нудно. Щоб хоч якось розвіятися, солдати вишкрябували гострими предметами такі собі "візитні картки" на цеглі та камінні — хто, звідки, коли служив. Такі "візитки" можна знайти і зараз. Після того, як Лисогірський Форт втратив свою стратегічну вартісність і був покинутий воєнними, місцеві жителі розтягли його потроху, по цеглинці — за старою совдепівською звичкою: у господарстві все згодиться.
 
Окрім відкритої місцевості величезна частина гори заросла лісом 
 
Скажу чесно: цього разу до форта ми не дісталися. Бо по-перше, залізли на ту гору з іншої сторони (не забувши перебратися через річку Либідь), а по-друге, була вже достатньо пізня година. Довше, аніж за шосту вечора я не раджу затримуватися нікому. І це не тому, що можна почути дивний шелест привидів, що раніше лякав солдат, а тому, що ближче до ночі на Лиску вряди-годи злітається нечисть іншого роду. Іншими словами, неовідьми та сатаністи. Звичайно, якщо вам хочеться з ними поспілкуватися, залишатися на горі до ночі — це необхідна умова, але в інших випадках все ж таки краще піти.
Крім того, блукаючи лісом по Лисці, можна наштовхнутися на дерев'яних божків, серед яких є наприклад, Перун. Та якщо ви вирішите, що хочете на них подивитися, приготуйтеся до довгих, а можливо і безрезультатних блукань лісом — гора надійно оберігає свої таємниці і святині, не завжди підпускаючи до них незнайомців.
Нам божки також не далися. Але ми не засмучувалися, бо багато чого зробити і без них можна: пройтися по річці Либідь, полежати під вкритою рясним цвітом грушею, знайти "наскальні записи", залишені невідомим солдатом, вийти до городів і вуликів, які раніше належали ченцям…
Чесно кажучи, повертаючись додому ми вже не очікували на яскраві враження, і як виявилося, дарма — серед дерев нам відкрилася отака погоріла хатина:
 
 
Якщо уважно до неї придивитися, то можна вирішити, що жили в ній справжнісінькі ельфи: посередині однієї з кімнат росте дерево, а під самою хатиною… тече річка! Так-так, на фото цього не видно, але я кажу чистісіньку правду — хату будували навколо дерева, у підвішеному стані, над річкою. Тобто, ходиш по підлозі і знаєш, що під ногами не земля, а вода.
І не кажіть мені, що це був бомжатник. Погоджуся тільки на ельфів з Шимуредського лісу 🙂 

Знаєте, а ми могли застати малий льодовиковий період.

Сьогодні знайшла на Блоксі цю статтю. Звісно, це передруківка, текст не оригінальний, але мене він надзвичайно порадував. Чому? А тому, що у той час, коли більшість розповідає байки про світове потепління, насправді слід було чекати світового похолодання. Або, якщо науково, то другого малого льодовикового періоду. Хто гарно вивчав історію у школі, той може знати, про що я. А хто її вивчав погано і думає зараз, що я торочу про мамонтів, яких іноді знаходять у брилах льоду, або ще краще — про відомий мультфільм з кумедною білкою у головній ролі, той помиляється.
Малий льодовиковий період тримався на нашій планеті достатньо довго — декілька століть. Але пікового стану він набув десь у XVII сторіччі. Тоді знижена активність течії Гольфстрим співпала за часом з так званим Маундерівським мінімумом — екстремально низькою сонячною активністю, яку ми переживаємо зараз. Давненько чули попередження про магнітні бурі? Останні десь у 2005-2006 мабуть? 🙂 Отож бо.
У ті часи (маю на увазі
XVI сторіччя, а не 2005-2006 роки 🙂 ) Гренландія, або, як її ще називають, Зелена Земля, покрилася льодовиками, а вікінги, що тоді там жили, подалися у інші місця. Позамерзали навіть південні моря. По Темзі і Дунаю люди каталися на санчатах, Москва-ріка на півроку перетворювалася у площу для міських базарів. Особливо морозним був 1665 рік. Знаходяться відомості про те, що в цей рік у Франції та Німеччині в повітрі замерзали насмерть птахи.
Наразі сонячну активність вимірюють 11-тирічними циклами (але насправді це не точна цифра), протягом яких зі свого спаду активність доходить до піку, а потім починається новий спад. Очікуваний початок 24 сонячного циклу активності вже затримався на декілька років. І якщо, як розповідають в тій статті, що прочитала сьогодні вранці, він таки розпочався, другого малого льодовикового періоду наразі не буде. З чим усіх і вітаю 🙂

Польоти над Лисою Горою — ІІ

  
Такими жовтими суцвіттями минулого року була вкрита вся Лиска. Підіймаєшся на гору і тонеш в жовтому морі… Цьогорічна Лиска — зелена, з прошарками чорного від попалених навесні квітів.
 
Повертаюся до розповіді про Лису Гору. Багато хто вважає, що саме у цієї київської гори найгірша енергетика. Особливо вона погана у деяких дерев. І не дарма вважають — бо ж скільки людей було там повішено. Отак йдеш собі, і гадаєш: чи не на цьому дубі років 150 тому теліпалися злочинці, а то й просто люди з "інакшомислячих"?
Зазвичай до форту смертників привозили поночі. За даними музею "Косий капонір" на Лисогірський форт було доставлено близько 200 чоловік, переважно політичних злочинців. Доставлених до місця страти зустрічав кат із підручним та священник. Страчені позбавлялися права на християнське поховання, тому кат закопував тіла повішених неподалік шибениці. Досить цікавий мовний збіг пов'язано зі стратою вбивці прем'єр-міністра Столипіна на Лисці. Звали вбивцю — Дмитро Багров, а гора ця раніше носила назву — Багринова.

До речі, називати цю гору Лисою почали вже у часи Петра І, під час будування того самого форту — зовнішнього оборонного кільця Києва. Під час будування верхівку гори з деревами знесли, звідси і назва — "Лиса гора". Отож з відьмами етимологічно вона не пов'язана.
Охорона Києва складалася тоді з двох кілець охоронних споруд — внутрішнього, до якого входив музей Косий Капонір (шпиталь та форт), і зовнішнього — фортеця на Аскольдовій могилі, Києво-Печерська Лавра з ченцями-воїнами, Видубицький Монастир-фортеця та Лисогірський форт.

У передвоєнні роки на території урочища знаходились військові склади, що після війни були вивезені. При цьому підземні споруди підірвали.
Залишається питання: чому Лисогірський Форт використовували як тюрму, місце страти, сховище, але не використовували за його призначенням? Про це, а також про свої походеньки я розповім в третій замітці, що буде присвячена цій горі 🙂

Коти на надбережжі

На цих вихідних їздила до Гідропарку. На вулиці було тепло і сонячно, тож ввечері вирішила пройтися по надбережжю від ст. м. "Гідропарк" до ст. м. "Поштова". Йдеш і дивишся з одного боку на Дніпро та рибалок зі спінінгами — рибалок було напрочуд багато, хоча великих уловів я не побачила; а з другого боку — на різноманітні граффіті, серед яких було багато котів. Така собі котяча стіна, від фотографування якої втриматися було просто неможливо:

  

 

 

 

 

 

Всі фото були зроблені моєю подругою, бо для цих блукань фотоаппарат брала вона.

Якщо ви знаходитеся в Києві, можете повторити цей маршрут пішки, зійшовши вниз до причалів на ст. м. "Дніпро", або купити квиток на один з пароплавів на Поштовій і насолодитися надбережними котами, промандрувавши повз них річкою.